Загадковий нічний інцидент із собакою. Марк Геддон

жили в будинку № 44, але не знав, як їх звати. Вони були чорношкірі, і там жили чоловік, пані й двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Пані відчинила двері. На ній були черевики, схожі на армійські, а на зап’ястку дзеленчало 5 браслетів, зроблених зі сріблястого металу.

      – Тебе звати Крістофер, чи не так? – сказала вона.

      Я відповів, що так, і спитав, чи не знає вона, хто вбив Веллінгтона. Вона знала, хто такий Веллінгтон, тому мені не довелося пояснювати, і вона чула, що його вбили.

      Я спитав, чи помітила вона щось підозріле в четвер уночі, що би могло допомогти розслідуванню.

      – Наприклад? – спитала вона.

      – Наприклад, незнайомці. Або крики, наче хтось сварився, – відповів я.

      Але вона сказала, що нічого не чула й не бачила.

      А потім я вирішив спробувати те, що називається Змінити Тактику, і спитав її, чи вона не знає нікого, хто хотів би засмутити місіс Шиєрс.

      – Може, тобі слід поговорити про це зі своїм татом, – запропонувала вона.

      А я пояснив їй, що не можу поговорити зі своїм татом, оскільки це таємне розслідування, бо він наказав мені не лізти в чужі справи.

      – Ну, може, він мав рацію, Крістофере.

      – Отож, ви не знаєте нічого, що б допомогло розслідуванню, – сказав я.

      – Ні, – відповіла вона, а потім додала: – Будь обережним, юначе.

      Я пообіцяв, що буду обережним, подякував їй за відповіді на мої запитання й пішов до будинку № 43, який стоїть поруч із домом місіс Шиєрс.

      У будинку № 43 жили містер Вайз і його мати, яка була в інвалідному візочку, і саме тому він мав жити з нею, щоби супроводжувати її по крамницях і всюди її возити.

      Двері відчинив містер Вайз. Від нього пахло потом, старим печивом та зіпсованим попкорном, а так пахнуть, коли дуже довго не миються, так пахне Джейсон із моєї школи, бо він із бідної родини.

      Я спитав містера Вайза, чи знає він, хто вбив Веллінгтона в четвер уночі.

      – Трясця його матері, а поліцейські дедалі молодшають, чи не так? – відповів він і засміявся.

      Мені не подобається, коли люди з мене сміються, тож я розвернувся й пішов.

      Я не стукав у двері № 38, що поруч із нашим будинком, оскільки ті люди вживають наркотики й Батько каже, щоби я ніколи не розмовляв із ними, тож я не розмовляю. А вночі вони голосно вмикають музику й інколи лякають мене, коли я бачу їх на вулиці. І той будинок насправді їм не належить.

      Потім я помітив стару пані, яка живе в будинку № 39, що на протилежному боці вулиці від оселі місіс Шиєрс. Вона була в саду біля ґанку й підрізала живопліт електричним секатором. Її звати місіс Александер. У неї є собака. Це такса, і тому та пані мала бути хорошою людиною, оскільки їй подобаються собаки. Але собаки в саду не було. Він був у будинку.

      На місіс Александер були джинси й кросівки, які старі люди зазвичай не носять. На джинсах засохла земля. А кросівки були фірми «Нью-беленс». А шнурівки червоні.

      Я підійшов до місіс Александер і спитав:

      – Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?

      Вона вимкнула електричний секатор і сказала:

      – Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.

      Тож я повторив:

      – Вам