Крізь безодню до світла. Алла Рогашко

Людмили. Влад дивився на них і відчував, що не вистачає когось іще. Кого ж? Він озирався, очікуючи побачити когось, але нікого більше не було. Лиця оточували його щільним колом, шкірились йому хижими посмішками й підморгували. Обличчя Катерини спотворила дивна гримаса. Влад кинувся навтьоки. Бігти було важко, але він намагався не сповільнювати швидкості. Раптом удалині з’явилось ще одне лице – Вірине. Він озирнувся. Шість облич лишились далеко позаду, поступово розчиняючись у мареві. Він рушив далі, щоб дістатись нарешті Віри, але не встиг: попереду вже була порожнеча. Влад остовпів. Куди ж іти? Що він має робити тепер?..

      Влад розплющив очі й обтер спітніле чоло. Марення було неприємним і лишило недобрий осад. Із вікна вже прозирали сонячні промені. Віра ще спала. Влад підвівся з постелі й побрів на кухню. Зварив міцну каву, сів за стіл і замислився.

      Що ж його робити? Може, не варто поспішати з одкровеннями? Цей сон йому не сподобався. Хоч він не вірив у якесь значення снів – точніше, вважав їх продуктами перетравлення щоденних подій та емоцій, – цей сон йому видався віщим.

      А раптом він зараз відкриється перед Вірою, розповість про всі свої гріхи, а вона лишить його, гримнувши дверима? Він не може її втратити. Не може. Зачекати, чи що… Так. Він зачекає. І добре все обдумає ще раз. Ну навіщо поспішати?

      А може… А може, почати збирати «досьє» на Катерину?! Бити її – її ж картою? Це гарна ідея, чорт забирай! Хтозна, які секрети має ця мегазірка і від кого вона їх приховує?

      Влад зосереджено сьорбав каву, і, здавалось, у мізках прояснювалось. Містер Влад Холмс, геній детективу, розпочне власне приватне розслідування, і зовсім скоро ця мегадурепа, котра мала необережність мерзенно шантажувати його, поплатиться за свою дурість.

      От що то свіжа голова! Влад полегшено відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу й випив залишки кави.

      До кухні увійшла Віра. Вона подивилася на нього якось сумно, але всміхнулась.

      – Чому не розбудив мене?

      – Ти так гарно спала, кицю, не хотів тривожити твого сну. Зараз зварю тобі каву, чекай… – Влад підхопився зі стільця.

      – Не треба, котику, я сама.

      Віра звичним рухом відчинила шафку, де стояли скляні баночки з кавою і чаєм.

      Влад стежив за її рухами і відчув, як у повітрі зависнуло напруження. Їхні слова звучали механічно, вимушено. Усе було ніби так само, але насправді не так. Хотілось негайно розтрощити цю механічність, розірвати напруження. У грудях нестерпно защеміло.

      – Я люблю тебе, – вихопилось у нього.

      Віра озирнулась і здивовано подивилась на Влада.

      – Я люблю тебе, Віруню, ти чуєш? – його голос раптом став хрипким.

      – Владику, я теж тебе люблю. Що з тобою таке?

      – Нічого. Просто хочу, щоб ти це пам’ятала.

      – Добре… – розгублено відповіла вона.

      – Підійди до мене.

      Віра відставила баночку з кавою і підійшла до Влада. Він підвівся і стиснув її в обіймах.

      – Ти…

      – Тш-ш. Нічого більше не кажи, – перебив він її.

*