Мізері. Стівен Кінг

[27], назвав цифру «вісімсот» та повідомив слухачів із Колорадо, які наразі заходилися слиною від чудового набору ножів «Ґінзу», що оператори перебувають у режимі очікування.

      Пол Шелдон також перебував у режимі очікування.

      Енні прийшла одразу, як в іншій кімнаті годинник пробив восьму, – з двома пігулками та склянкою води.

      Він радо підвівся на ліктях, намагаючись сісти на ліжку.

      – Нарешті, два дні тому, я купила вашу нову книжку, – розповіла вона. У склянці дзенькнув лід, і цей звук мало не звів Пола з розуму. – «Дитина Мізері», вона чудова… як і інші. Навіть краще! Найкраща!

      – Дякую, – видавив він і відчув, як на чолі виступив піт. – Прошу вас, мої ноги, так боляче…

      Енні замріяно усміхнулася:

      – Я знала, що вона одружиться з Єном, і, сподіваюся, Джеффрі та Єн врешті-решт знову стануть друзями. Правда? – спитала вона, але одразу ж додала: – Ні, не кажіть! Я сама про все дізнаюся. Не люблю поспішати. Усе одно наступної книжки ще довго чекати.

      У його ногах пульсував біль, утворивши міцний залізний корсет навколо паху. Він уже обмацав себе там, унизу, і вирішив, що тазові кістки вціліли, хоча на дотик були якимись дивними та покрученими. А от нижче колін нічого цілого не залишилося. Він навіть дивитися не хотів. Він бачив два викривлені, безформні силуети, що вимальовувалися під ковдрою, і цього було достатньо.

      – Будь ласка, міс Вілкс! Так боляче…

      – Зви мене Енні. Так мене кличуть усі друзі.

      Вона подала йому склянку. Волога збиралася краплями на холодних стінках. Але пігулки Енні не віддавала. Пігулки, що лежали у її руці, були припливом, а вона сама була місяцем, який приносив приплив, який покривав палі водою. Вона піднесла капсули йому до рота, який він одразу жадібно відкрив… а потім раптом прийняла руку.

      – Я взяла на себе сміливість зазирнути в ту сумочку. Ти ж не проти?

      – Та ні, звісно, ні. Ліки…

      Краплі поту на чолі ставали то холодними, то гарячими. Цікаво, він закричить? Він вирішив, що це дуже ймовірно.

      – Там був рукопис.

      Вона вимовила цю фразу, тримаючи пігулки в правій руці, а потім повільно нахилила долоню, і ліки перекотилися до лівої. Пол не спускав з пігулок очей. Енні продовжувала:

      – Він називається «Швидкі автівки». І про Мізері там, очевидно, не йдеться. – Вона кинула на нього трохи несхвальний погляд, але, як і раніше, в ньому читалася любов. Материнська любов.

      У неї вихопився смішок:

      – Які ж автівки в дев’ятнадцятому столітті, хоч швидкі, хоч які! Я також дозволила собі його трохи погортати… ти ж не проти?

      – Будь ласка, – простогнав він, – я не проти, але прошу…

      Тепер нахилилася її ліва рука. Пігулки покотилися і неквапливо, з тихим перестуком, упали назад у праву долоню.

      – А якщо я його прочитаю? Ти ж не проти, якщо я його прочитаю?

      – Ні.

      Ноги з потрощеними кістками неначе наповнилися гострими уламками скла.

      – Ні, – він видавив щось схоже на усмішку, – звісно, ні.

      – Я би ніколи не зробила цього без твого дозволу, – відверто