Таємнича історія Біллі Міллігана. Деніел Кіз

самозахисту, – розтлумачив лікар. – Він тебе паралізує. І тому ти мусиш заснути, щоб інша твоя сторона могла подбати про твою безпеку.

      Здавалося, Біллі розмірковує над почутим. Тоді він зиркнув на лікаря, мовби силкувався щось збагнути:

      – Чому я таким став?

      – Очевидно, якісь події тебе смертельно налякали, коли ти був іще маленьким.

      Після довгої паузи Біллі промовив, схлипуючи:

      – Я не хочу згадувати про ті події. Це дуже боляче.

      – Однак це відповідь на твоє запитання, чому ти засинаєш, коли боїшся, що хтось тебе збирається скривдити.

      – Чому я у шпиталі? – видавив Біллі, окинувши оком кімнату.

      – Лікарки Тернер, Каролін і Вілбур вважають, що після шпиталю тобі, можливо, більше не доведеться постійно спати. Ти можеш навчитися самотужки долати труднощі й виходити зі страшних ситуацій.

      – Тобто ви можете мене вилікувати? – хлипав Біллі.

      – Ми можемо спробувати. Ти б цього хотів?

      – А ви проженете всіх отих людей із моєї голови? – вигукнув Біллі.

      Лікар Джордж відхилився на спинку стільця. Слід було стримуватись і не наобіцяти хлопчині забагато.

      – Нам дуже хотілось би тобі в цьому допомогти. Тоді б ти більше не мусив постійно спати і всі твої сторони об’єднались би, зробивши тебе сильною і здоровою людиною.

      – Я більше не чутиму голосів? І вони не примушуватимуть мене спати?

      Лікар Джордж сказав, ретельно добираючи слова:

      – Якщо ти достатньо зміцнієш, у них не буде причин тебе присипляти.

      – Я не думав, що хтось колись зможе мені допомогти. Я… я вже не знав… Кожного разу я прокидався і бачив, що мене знову десь замкнули, що я… я знову в якійсь клітці. – Йому клубок підкотив до горла. Очі юнака панічно нишпорили по кімнаті.

      – Тобі, напевно, було дуже страшно, – мовив лікар Джордж заспокійливим тоном. – Це просто жах.

      – Мене завжди десь замикають, – мало не прокричав Біллі. – А йому відомо, що я тут?

      – Кому?

      – Татові.

      – Я не виходив із ним на зв’язок. Гадки не маю, чи знає він, що ти тут, у нас.

      – Я… мені заборонено про дещо розповідати. Якщо він дізнається, що я з вами розмовляю, він… Господи!.. Він мене вб’є і закопає у хліві!

      На перелякане обличчя Біллі страшно було дивитись. Юнак скривився і втупився в підлогу. Рибка обірвала волосінь. Лікар Джордж відчув, що Біллі тут уже немає.

      Почувся м’який голос Аллена:

      – Біллі спить. Артуру навіть не довелося нічого робити. Той сам заснув, тому що знову почав дещо пригадувати.

      – Обговорювати ті події занадто важко, я правильно розумію?

      – А про що ви говорили?

      – Про Чалмера.

      – Ой, ну, це могло… – Його погляд спинився на відеокамері. – А навіщо камера увімкнена?

      – Я сказав Біллі, що хочу записати нашу бесіду на плівку. Я все йому пояснив, і він був не проти. А чому ти вийшов на сцену?

      – Артур звелів. Ви, певно, налякали Біллі, викликавши ті спогади. Він почав тут почуватися мов у пастці.

      Лікар Джордж почав було пояснювати,