Солоденьке на денці пирога. Алан Бредлі

її губи; натомість вона відсторонено потягнулася по грудку цукру, поклала її до рота й почала посмоктувати.

      – Так-так, – відзначила я, звертаючись сама до себе, – уранці вискочать прищики.

      Вона спробувала дати мені стусана, але мої ноги виявилися прудкішими, ніж її руки.

      Наодинці в лабораторії я записала:

      «П’ятниця, 2 червня 1950 року, 13:07. Якихось зовнішніх проявів поки що немає. “Терплячість – неодмінна риса генія” (Дізраелі)».

      Мене не брав сон. Зазвичай, коли надходять сутінки, мої повіки наливаються оловом, проте не сьогодні. Я лежала горілиць, заклавши руки за голову, і пропускала перед очима всі події дня, що минув.

      Спочатку тато. Що ж, ні, це було трохи інакше. Спочатку був мертвий птах на порозі, а потім уже тато. Я прочитала на його обличчі страх, але й досі якась частина мене навідріз відмовлялася йняти цьому віри.

      Для усіх нас, і для мене зокрема, тато втілював безстрашність. Він побував у бувальцях під час війни й бачив жахливі речі, про які ніколи не слід говорити. Він як-не-як пережив роки після зникнення Гаррієт і її ймовірної смерті. І він завжди був стійким, незламним, завзятим і непохитним. Британець аж до самих кісток. Загартований характер – понад усе. Тепер ось…

      Потім Доґґер – Артур Веллеслі Доґґер – таке його «родове ім’я», як він це називав у свою кращу добу. Доґґер прибув до нас як татків служник, однак із часом, коли «усі негаразди цього чину» (так він сам казав, я не вигадую) лягли тягарем на його плечі, він вирішив, що «більш згідним» із його натурою буде стати дворецьким, пізніше водієм, далі головним майстром на всі руки в Букшоу й потім знову на якийсь час водієм. Протягом останніх місяців він повільно опускався зірваним осіннім листком, доки не осів на своїй теперішній посаді садівника, і тато віддав наш «гілман-універсал» церкві Святого Танкреда для доброчинної лотереї.

      Бідолашний Доґґер! Так я собі гадала, хоча Дафна казала мені, що не личить відгукуватися про людей жалісливими слівцями. «Такий ярлик не лише принижує особу, а й відбирає в неї право на гідне майбутнє», – підсумовувала вона.

      Одначе мені ніяк не вдавалося стерти з пам’яті те, як цей нещасливець стовбичив на грядках. Доґґер, що безпорадний здоровань, – волосся скуйовджене, садовий інвентар порозгублюваний, тачка перекинута, а на обличчя зринув такий вираз, начебто… начебто…

      До моїх вух долинув незрозумілий хрускіт. Я повернула голову й нашорошилася.

      Тихо.

      Природа подарувала мені тонкий слух. Як одного разу мені сказав тато, для власника такого слуху шерхіт павутини й брязкання підкови об стіну звучать майже однаково. Гаррієт теж мала такий слух, і деколи мені подобається уявляти, що я певною мірою втілюю її – ті двійко безтілесних вух, які ширяють над заселеними привидами пагорбами Букшоу й чують те, що ліпше не чути.

      Але прислухайся! Це повторилося знову! Здається, відлуння голосу; порожнисте й напосідливе, наче шепіт у порожній коробці з-під печива.

      Вислизнувши з ліжка, я навшпиньки підібралася до вікна. Стараючись не посунути