Солоденьке на денці пирога. Алан Бредлі

на кахляній підлозі. – Його вбили!

      – Хто його вбив? – запитала я, опановуючи себе й навіть дбаючи про граматично правильне компонування питального речення. Міс Маунтджой знову почала псувати мені кров.

      – Ці чудовиська! – сплюнула вона. – Ці гидосвітні чудовиська!

      – Чудовиська?

      – Ці хлопчиська! Вони вбили його достеменно так, наче взяли клинок до рук й устромили йому в серце.

      – Хто вони були, ці хлопчики… ці чудовиська, я маю на увазі? Ви пам’ятаєте їхні імена?

      – Навіщо це тобі? Яке ти маєш право прийти сюди, щоб ворушити це привиддя?

      – Я цікавлюся історією, – викрутилася я.

      Вона тріпнула рукою перед очима, немов наказуючи собі вийти з трансу, і заговорила млявим голосом жінки, на яку подіяли ліки:

      – Це було давним-давно… Багато років тому. Навряд чи я пригадаю… Дядько Ґренвіль називав їхні імена, перш ніж він…

      – Був убитий? – підказала я.

      – Так, дійсно, перед тим як його вбили. Дивно, еге ж? Усі ці роки одне ім’я не виходило в мене з голови, тому що нагадувало мені мавпочку… мавпочку на ланцюжку, знаєш, із катеринкою, у маленькій круглій червоній шапочці та з бляшанкою.

      З її вуст вирвався знічений нервовий регіт.

      – Джако? – зробила я припущення.

      Міс Маунтджой важко опустилася, наче підбита. Вона вп’ялася в мене ошелешено, ніби я щойно з-під землі виросла.

      – Хто ти така, дівчинко? – сказала вона пошепки. – Задля чого ти сюди прийшла? Як тебе звуть?

      – Флавія, – відповіла я, уже стоячи на порозі, – Флавія Сабіна Долорес де Люс.

      Сабіна було моє справжнє ім’я, а Долорес я вигадала на ходу.

      Аж поки я видерла її з пазурів забуття та іржі, моя тришвидкісна спортивна іграшка роками нудьгувала в буді для інструментів і мала собі за товариство потовчені квіткові горщики й дерев’яні тачечки. Разом із безліччю інших речей у Букшоу колись давно вона належала Гаррієт, котра назвала її на французький манір – словом L’Hirondelle, – що означає «Ластівка». Мені ж більше подобалось називати її «Ґледіс».

      Шини «Ґледіс» були пласкими, шестірні пересохли до сліз і волали про мастило, але зі своїм власним переносним насосом і чорною шкіряною торбинкою для інструментів поряд із сидінням вона була по-справжньому самодостатнім видом транспорту. Заручившись підтримкою Доґґера, я незабаром повернула її до ідеального стану. У торбинці для інструментів я знайшла брошуру «Велосипедна їзда для жінок різного віку» Прюнелли Стек, голови жіночої ліги здоров’я та краси. На обкладинці було виведено чорним чорнилом витонченим розгонистим почерком ім’я власниці – Гаррієт де Люс, Букшоу.

      Іноді в мене зринало відчуття, що Гаррієт нікуди не зникала – вона витала повсюди.

      Тримаючи шлях додому, я дозволила «Ґледіс» мчати на її розсуд – повз перехняблені, укриті мохом надгробки на захаращеному церковному цвинтарі Святого Танкреда, тісними, укритими листям провулочками, вапнистою Хай-роуд, чистим полем, а далі схилами попри тростяні