Солоденьке на денці пирога. Алан Бредлі

датована 24 вересня 1920 року.

      Я повернула стосик на місце, вийшла назовні й замкнула за собою двері.

      Міс Маунтджой байдикувала за столом, коли я віддала їй ключі.

      – Ти знайшла те, що хотіла, дорогушо? – поцікавилася вона.

      – Атож, – відповіла я, картинно обтрушуючи руки від пороху.

      – Якщо твоя ласка, я поставлю тобі ще кілька питань, – манірно вела вона далі. – Може, я скерую тебе до потрібних матеріалів.

      Переклад: її розбирала цікавість.

      – Ні, дякую, міс Маунтджой, не клопочіться даремно, – я висловила вдячність.

      Раптом я відчула, наче моє серце вирвали з грудей, а замість нього крадькома поклали свинцевий важок.

      – З тобою все гаразд, дорогушо? – запитала міс Маунтджой. – Ти якась змучена.

      Змучена? Мені здавалося, я зараз блюватиму.

      Можливо, усьому причиною були розшарпані нерви чи це була несвідома спроба стримати нудоту, але із жахом я усвідомила, що випалюю одним духом:

      – Ви що-небудь чули про містера Твайнінґа зі школи Ґреймінстер?

      Їй забракло повітря. Я бачила, як її обличчя зашарілося, потім сполотніло, як вогнище спалахує й опісля вигасає, залишаючи по собі сірий попіл. Видобувши мереживну носову хусточку з рукава, вона зібгала її й засунула до рота, і якусь хвильку сиділа в кріслі, погойдуючись і вп’явшись зубами в мереживо, чим нагадала мені матроса з вісімнадцятого століття тієї миті, коли йому мають ампутувати ногу.

      Нарешті вона звела на мене налиті слізьми очі й переривчасто промовила:

      – Містер Твайнінґ… був моїм дядьком.

      6

      Ми сьорбали чай. Міс Маунтджой невідь-звідки витягла кривобокий покоцаний чайник із олова, і, покопирсавшись у торбинці, дістала брудний пакетик чаю «Пік Фрінс».

      Сидячи на маленькій бібліотечній драбинці, я призволялася печивом.

      – Таке горе, – згадувала вона. – Мій дядько завідував пансіоном Енсон-Хаус відвіку – чи на те було схоже. Він так пишався своєю школою й своїми хлопчиками. Він не шкодував сил і повсякчас спонукав їх старанно вчитися, щоб вони підготувалися до життя.

      Часто він жартував, що говорить латиною краще, ніж сам Юлій Цезар. Знаєш, його підручником із латинської граматики – Lingua Latina Твайнінґа, – видрукованим, коли йому ледве-но виповнилося двадцять чотири роки, користувалися в школах по всьому світі й вважали його взірцевим. Я досіль тримаю один примірник коло ліжка і, хоч я небагато чого там зможу прочитати, все одно іноді люблю брати його до рук, від чого мені стає так затишно: qui, quae, quod і таке інше. Звучання цих слів умиротворює душу.

      Дядько Ґренвіль увесь час коло чогось заходився в школі: скликав дискусійний клуб, створював то ковзанярський гурток, то клуб велосипедистів, то товариство гравців у крибедж.[41] Сам він був завзятим фокусником-аматором, хоч і не дуже зугарним – ви всякчас могли побачити в нього під манжетою бубнового туза, що звисав на гумовій жилці. Він із пристрастю колекціонував марки й навчив хлопчиків цікавитися історією

41

Крибедж – картярська гра.