Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

на спині луснула. – Знаю я тебе! Ну-ну! Та чи встанеш ти нарешті, чортове насіння!

      Олівер на превелику силу ледве-ледве підвівся на ноги. Полісменова рука знову схопила його за комір і швидко потягла його за собою. Старий пан пішов поруч; ті, хто мав час додивитися до кінця цікаву пригоду, виступали попереду й озиралися час од часу на Олівера, а вуличні хлопці бігли збоку й радісно репетували й гомоніли. Таким походом простували вони до в’язниці.

      Розділ XI

      Кілька слів про мирового суддю містера Фанга і про те, як він судив по правді й за законом

      Злочин було скоєно в межах і навіть зовсім недалечко від одного славетного столичного поліцейського району. На превеликий жаль юрби, їй довго проводжати Олівера не довелося; поминувши дві-три вулиці та майдан на ймення Муттон-Хіл, хлопчика повели через низькі задні ворота брудного, вимощеного камінням подвір’я до Храму Швидкого Правосуддя й Розправи. Назустріч полісменові вийшов здоровий опасистий чоловік з бурцями на обличчі й в’язкою ключів у руці.

      – Що там у вас таке? – байдуже спитав він.

      – Малий кишенник, – відповів полісмен.

      – Це вас обкрадено, сер? – звернувся тюремник до старого джентльмена.

      – Так, мене, – відповів той, – але я не цілком певен, що саме цей хлопець украв мою носову хустку… Я – я… волів би взагалі залишити цю справу.

      – Пізно; тепер уже все одно треба з’явитися перед суд, – одказав тюремник. – Його мосць не затримають вас – в одну мить розсудять. – А швидше-но повертайся, шибенику! – З цими словами тюремник відімкнув невеличку кам’яну камеру й наказав Оліверові йти за собою. Тут його обшукали і, не знайшовши нічого, замкнули. Ця низька тісна камера скидалася на льох; вона була особливо брудна, бо сьогодні був понеділок, а ще від суботи тут просиділо шестеро п’яних, яких десь підібрали на вулиці. Але це ще дурниці! В Англії щодня за наймізерніші провини жінок і чоловіків заганяють, мов ті вівці, у такі «холодні», супроти яких камери Ньюгетської в’язниці, де перебувають найстрашніші, засуджені до кари на горло злочинці, здаються палацами. Хай ті, хто не йме цьому віри, самі зрівняють їх!

      Ключ заскрипів. У старого пана зассало під серцем майже так само, як і в Олівера. Він глибоко зітхнув і з докором глянув на книгу, що була німою причиною усієї цієї неприємної колотнечі.

      – В обличчі цього хлопчика є щось таке… щось таке… – міркував він замислено про себе, стукаючи себе по підборіддю книжкою і помалу відходячи од дверей, – щось таке, що зворушує й цікавить мене. А може, він дійсно невинний? Мабуть, що так. До речі! – скрикнув пан і спинився, втупивши очі в небо. – До речі, де, де я вже бачив цей самий погляд?!

      Пометикувавши кілька хвилин, він у глибокій задумі увійшов до судової почекальні, сів у найтемнішому її кутку і почав перебирати у своїй уяві знайомі обличчя, затягнені млою років. «Ні, – похитав він головою, – це мені, либонь, просто здалося». – Але він сколихнув давнє минуле: знайомі обличчя схилялися до нього, зазирали в вічі, й не легко тепер було спустити над ними заслону, що