Чотири сезони (збірник). Стівен Кінг

проте… від погляду на той крихітний шматочок кварцу моє серце на мить якось дивно тьохнуло. Точно не знаю чому – мабуть, нагадало про зовнішній світ. Такі речі у твоїй уяві якось не в’яжуться з подвір’ям. Кварц – це щось таке, що витягають із маленьких дзюркотливих струмочків.

      – Краще мати недільні експедиції сюди, ніж ніяких недільних експедицій.

      – Такою штукою, як скельний молоток, можна розкроїти кому-небудь череп, – зауважив я.

      – У мене тут ворогів нема, – тихо відказав він.

      – Нема? – Я посміхнувся. – Почекай трохи.

      – Як будуть проблеми, я їх владнаю без скельного молотка.

      – А може, ти тікати хочеш? Прорити хід під стіною? Бо коли так…

      Він ввічливо розсміявся. І коли через три тижні я угледів скельний молоток, то зрозумів причину.

      – Знаєш, – сказав я, – якщо хтось побачить у тебе цей молоток, його відберуть. Якщо в тебе побачать ложку, її відберуть. Що ти думаєш робити, сісти тут, у дворі, й почати колупати?

      – О, думаю, я зможу знайти йому набагато краще застосування.

      Я кивнув. Насправді то вже було не моє діло. Людина замовляє мені послугу – щось для неї дістати. Зможе вона зберегти цю річ після того, як я її роздобуду, чи ні – то вже мене не обходить.

      – Скільки за таке можуть попросити? – спитав я. Мені починала подобатись його стриманість. Коли ти десять років проводиш у постійному гармидері, як оце я тоді, то дико втомлюєшся від скигліїв, хвальків і крикунів. Так, я думаю, чесно буде, якщо скажу, що Енді мені сподобався одразу.

      – Вісім доларів у першій-ліпшій крамниці спорядження для скелелазів, – відповів він. – Але я розумію, що в такому бізнесі, як твій, людина працює методом «фіксована ціна плюс навар»…

      – Ціна плюс десять відсотків – це моя звична ставка. Але у випадку з небезпечними предметами доводиться її піднімати. Для таких причандалів, як отой, про який ти говориш, змазки на колеса треба трохи більше. Скажімо, десять доларів.

      – Десять то десять.

      Я глянув на нього з недовірливою усмішкою.

      – І ці десять доларів у тебе є?

      – Є, – тихо мовив він.

      Уже згодом, коли багато часу спливло, я дізнався, що було в нього понад п’ять сотень. Він примудрився пронести їх із собою. Коли тебе оформлюють у цьому готелі, один із коридорних зобов’язаний нахилити тебе вперед і заглянути тобі в отвір – але ж отвір там глибоченький, і якщо не надто на цьому загострювати, то людина, рішуче налаштована, може запхнути собі туди чималий предмет, досить глибоко, щоб його не було видно, якщо, звісно, коридорний, який тобі трапився, не буде в настрої натягнути гумову рукавичку й трохи поколупати.

      – Тоді лади, – кивнув я. – Ти повинен знати, на що я розраховую, коли тебе зловлять із тим, що я тобі дістав.

      – Напевно, повинен, – сказав він. У його сірих очах промайнув інший вираз, і я зрозумів: він точно знає, що я скажу. То було якесь осяяння, проблиск особливого, лише йому притаманного іронічного гумору.

      – Якщо