Чотири сезони (збірник). Стівен Кінг

У будні в Шоушенку кипить життя: вантажі то прибувають, то від’їжджають. У нас є фабрика, де виготовляють номерні знаки, і велика промислова пральня, що обслуговує всю в’язницю, діагностичну психіатричну лікарню в Кіттері та психлікарню в Еліоті[10]. А ще є великий автосервіс, де ув’язнені-механіки ремонтують тюремний, державний і муніципальний транспорт, не кажучи вже про приватні тачки вертухаїв, начальників адміністрації… а ще не раз і не два – членів комісії з УДЗ.

      Зі сходу сторону прямокутника утворює товстелезна кам’яна стіна з купою віконець-прорізів. На іншому боці тієї стіни розмістився п’ятий блок, а з краю західного боку розташовується контора адміністрації та лазарет. Шоушенк ніколи не страждав від перенаселення, як більшість тюрем, і тисяча дев’ятсот сорок восьмого був заповнений хіба що на дві третини, але на подвір’ї завжди товклися від вісімдесяти до ста двадцяти в’язнів – перекидали м’яча у футбол чи бейсбол, кидали кості, чесали язиками, провертали оборудки. У неділю тут взагалі яблуку ніде було впасти. У неділю тут було велелюдно, як на сільському ярмарку… без бабів хіба що.

      Саме в неділю Енді вперше й підійшов до мене. Я саме перетер про радіоприймач з Елмором Армітажем, пацаном, який не раз мені ставав у нагоді, коли підійшов Енді. Звісно, я знав, хто він, за ним тяглася репутація сноба й сухаря. Люди казали, що він наче сам напрошувався на неприємності. Одним із людей, що таке казали, був Боґз Даймонд, чувак, із яким краще не зв’язуватися. Співкамерника Енді не мав, і я чув, що саме цього він і хотів, хоча одиночки в блоці номер п’ять були вузькі, як домовини, ну, може, трохи ширші. Але я не слухаю брехні про людину, коли можу сам про неї судити.

      – Привіт, – сказав він. – Я Енді Дюфрейн. – Він простягнув руку, і я її потис. Він був не з тих, хто марнує час на світські балачки, одразу переходив до діла. – Я так розумію, ти тут знаєш, як усе дістати.

      Я погодився, що час від часу можу знаходити певні речі.

      – І як ти це робиш? – поцікавився Енді.

      – Іноді, – відповів я, – речі наче самі приходять мені до рук. Я не можу це пояснити. Хіба що тим, що я ірландець.

      Після цих слів він злегка всміхнувся.

      – Цікаво, чи міг би ти дістати мені скельний молоток.

      – Що це таке й навіщо воно тобі?

      Енді здивовано на мене глипнув.

      – Хіба мотивація клієнта належить до сфери твого бізнесу? – Почувши це, я зрозумів, чому за ним закріпилася репутація сноба, який дметься, мов жаба на корч. Але в його запитанні я вчув ще й тонкий проблиск гумору.

      – Скажу тобі так. Якби тобі потрібна була зубна щітка, я б ні про що не питав. Просто назвав би ціну. Бо, розумієш, зубна щітка – нелетальний тип зброї.

      – А тебе летальна летальна зброя сильно парить?

      – Так.

      До нас летів бейсбольний м’яч, заклеєний ізоляційною стрічкою, і Енді, обернувшись, швидким, котячим рухом вихопив його з повітря. Тому руху сам Френк Мальцоне[11] позаздрив би. Енді блискавично

10

Містечка в окрузі Йорк, штат Мен.

11

Гравець бейсбольної команди «Бостон ред сокс» (1955–1965) і «Каліфорнія енджелз» (1966).