Мiстер Мерседес. Стівен Кінг

не смій», а вона мені: «Ось тому-то я й розлучилася з тобою, Піте, бо втомилася повсякчас чути оце твоє ні в якому разі та навіть не смій». Ну й, звичайно ж, нічого там не трапилось.

      Він допиває залишок пива, потім нахиляється вперед знову.

      – Я сподіваюся, багато людей буде разом зі мною, коли ми його схопимо. Якщо я запопаду його сам-один, я готовий його вбити вже тільки за те, що він розсварив мене з дочкою.

      – То чому сподіваєшся на багато людей?

      Піт задумується, а потім з запізненням усміхається:

      – Тут ти маєш рацію.

      – Ти задумуєшся коли-небудь про місіс Трелоні? – питається Ходжес ніби між іншим, хоча сам він багато думав про Олівію Трелоні, відтоді як той анонімний лист сковзнув до нього крізь щілину для пошти. І навіть ще до того. У безрадісний час після виходу на пенсію вона йому навіть снилася кілька разів. Те її довге обличчя… обличчя зажуреної коняки. Того типу обличчя, що ніби каже «ніхто мене не розуміє» та «весь світ проти мене». З усіма тими грошима і досі не піддатними обчисленню благословеннями її життя, починаючи зі свободи від зарплатні. Минули роки й роки, відтоді як місіс Т. мусила контролювати свої видатки чи перевіряти автовідповідач щодо дзвінків від колекторів, але вона все ще могла підраховувати прокляття, укладати довгий список з погано зроблених зачісок та грубощів з боку обслуговувального персоналу. Місіс Олівія Трелоні, в її безформних сукнях з викотом човником, і ті її «човники» завжди кособочило або на правий, або на лівий борт. Ті її водянисті очі, що, здавалося, завжди перебувають на межі сліз. Нікому вона не подобалася, включно з детективом Першого класу Кермітом Вільямом Ходжесом. Нікого не здивувало, включно з тим самим, вищезгаданим, детективом Ходжесом, коли вона вбила себе. Восьмеро загиблих людей – не кажучи вже про набагато більше покалічених – то був завеликий вантаж для будь-якої совісті.

      – Думаєш про неї й зараз? – питається Піт.

      – Чи правду, врешті-решт, вона казала? Про той ключ.

      Піт здіймає брови.

      – Вона вважала, що каже правду. Ти знаєш це так само добре, як і я. Вона себе так сильно в цьому переконала, що могла б пройти тест на детекторі брехні.

      Так воно й є, і Олівія Трелоні не стала сюрпризом для них обох. Бозна-скільки вони бачили таких, як вона. Професійні кримінальники поводилися винуватими, навіть коли вони не вчиняли того злочину чи злочинів, за які їх притягали на допит, бо збіса добре вони про себе знали, що в чомусь таки винні. Солідні громадяни в це просто не можуть повірити, і коли хтось із таких нервував під час допиту перед висуненням обвинувачення, Ходжес знав, що навряд це через те, що там була якось задіяна вогнепальна зброя. Ні, в таких випадках зазвичай ішлося про машину. «Я думав, там був собака, що я його переїхав», – здебільшого казали вони, і неважливо, що насправді вони могли бачити в люстерко заднього огляду після жахливого подвійного гупання, вони вірили у своє.

      Просто якийсь собака.

      – Просто загадуюся, от і все, – каже Ходжес. Сподіваючись, що він здається задумливим, а не