Мiстер Мерседес. Стівен Кінг

расу, але вряди-годи…

      Брейді майже цілком упевнений, що його лист роздрочить старого копа, принаймні попервах. Свої нагороди той отримав не за те, що був дурнем, тож крізь усі замасковані натяки він побачить, що йому слід покінчити самогубством, як це зробила місіс Трелоні. Замасковані? Не дуже-то. Там все викладено доволі прямолінійно. Брейді вважає, що в старому копі розпалиться войовничість, принаймні на якийсь час. Але коли йому не вдасться нікуди сягнути, провал на нього подіє ще приголомшливіше. От тоді, припускаючи, що старий коп заковтне наживку «Блакитної Парасольки», Брейді й візьметься по-справжньому до роботи.

      Старий коп думає: «Якщо я зможу завести з тобою розмову, я зможу тебе випатрати».

      Тільки Брейді може закластися, що старий коп ніколи не читав Ніцше; Брейді може закластися, що старий коп здебільшого читає таких, як Джон Грішем[65]. Якщо він узагалі бодай щось читає. «Коли ти вдивляєшся в безодню, – писав Ніцше, – безодня також вдивляється в тебе».

      Я ця безодня, старий. Саме я.

      Звичайно, цей старий коп твердіший горішок за бідну, пригнічену комплексом провини Олівію Трелоні… але доводити її – то було просто хітова пісня для нервової системи, і Брейді не терпиться спробувати такого знову. У деяких аспектах підштовхування Ніжної Лівві до краю прірви подарувало збудження більше, ніж тоді, коли він був сотворив криваву косовицю серед юрмища тих довбнів, шукачів роботи, перед Міським Центром. Тому що таке потребувало роботи мозку. Потребувало планування. І невеличка допомога з боку копів не завадила також. Чи здогадувалися вони, що, завдяки своїм хибним висновкам, вони також почасти винні у самогубстві Ніжної Лівві? Напевне не Гантлі, думка про таку ймовірність ніколи б не впливла до його трударської голови. А от Ходжес. У цього могли бути деякі сумніви. Декілька маленьких мишок, що точать дроти десь вглибині мозку цього поліцейського-розумаки. Брейді на це сподівається. А якщо ні, йому може надатися шанс розповісти про це копу. На «Блакитній Парасольці».

      Втім, здебільшого саме завдяки йому, Брейді Хартсфілду. Його заслуга належить йому. Міський Центр – то був паровий молот. Над Олівією Трелоні він працював скальпелем.

      – Ти мене слухаєш? – питає Фредді.

      Він усміхається:

      – Мабуть, я десь на хвилинку трішки кудись відволікся.

      Ніколи не бреши, якщо можеш сказати правду. Правда не завжди найбезпечніший вибір, але в більшості випадків так. Знічев’я він загадується, що б сказала Фредді, якби він їй повідомив: «Я той самий Мерседес-Кілер». Або якби він сказав: «Фредді, у мене в коморі в підвалі лежить дев’ять фунтів саморобної пластикової вибухівки».

      Вона дивиться на нього так, ніби вміє читати його думки, і Брейді на мить стає тривожно. Потім вона каже:

      – Це твоя праця на двох роботах. Це тебе виснажить.

      – Так. Але я б хотів знову повернутися до коледжу, а ніхто за нього не заплатить, окрім самого мене. А на мені ж іще й мати.

      – З

65

John Ray Grisham (нар. 1955 р.) – американський правник, політик, письменник, автор відомих у всьому світі романів у жанрі «юридичного трилера».