Персонажі. Валерій Гаєвський

жорстко зациклена на спробах знайти собі пристойного жениха за кордоном, і мені доводилося терпіти її численні походеньки до специфічних свах, володіючих англійською, брати участь у перекладі «факсів» з прагматичними пропозиціями від закордонних пройдисвітів й навіть кілька разів возити Нінель до Києва на оглядини. Усе це я терпів, бо якби не Нінель, то неодмінно став би імпотентом й «культурним» алкоголіком; після тривалого так званого подружнього життя з істеричною Фригідою я опинився у постелі з розкішною жагучою жінкою й доволі швидко обернувся у принципово тверезого сатира. Під час наїздів до Києва ми зупинялися з нею у готелях чи зйомних квартирах, але того разу ми мали зустрічати чергового нареченого у Бориспільському аеропорту, і я попросив братика організувати легковик. Закордонний принц не прилетів (таке траплялося не так вже й рідко), й відтак Олежик запросив мене з дамою у гості. Не слід було мені погоджуватися, бо той візит став поворотною трикрапкою у ставленні Гюрзи до мене. Відтоді навіть її похвала на мою адресу була вщерть наповнена отрутою. А коли їй хтось заперечував: мовляв, Валерій таки хороший журналіст і навіть письменник, вона переконливо роз’яснювала: «Навіть серед президентів трапляються алкоголіки, а серед письменників їх хоч греблею гати». На те, що братик щороку сам-самісінький їздив у Карпати, де займався не лише гірськолижним спортом, вона дивилася крізь пальці, а от мій приклад був для неї вкрай небезпечним.

      Як на те, непомітно перетворився у тендітну кульбабку батько; працьовита вразлива дитина війни досягла у старості безприкладного внутрішнього спокою, вочевидь, вирішивши себе більше нічим не тривожити. У мами навпаки – геть зіпсувався характер: він став дражливим й доскіпливим, і в тому, що я розлучився з істеричною Фригідою, вона аж до смерті звинувачувала лише мене. Гюрза ж підливала масла ж у вогонь своїми ненав’язливими співчуттями щодо мого пияцтва і блудства, і матуся навіть на батькових похоронах безцеремонно шукала докази моєї брутальності й алкоголізму.

      Коли ж мама після чотиридобової агонії померла й лежала, насуплена і сувора, в домовині у вітальні нашого будинку, Гюрза чи не кожному, хто приходив прощатися з матусею, повідомляла, що Тетяна Яківна вже давно вважала і називала її дочкою. У моєму домі вона порядкувала після похорон, як законна господарка; я й запідозрити не міг, що вона ще тоді вчепилася у нього мертвою хваткою.

      Моя душа навпомацки пробиралася крізь пітьму страшної маминої смерті, а поруч дім (мій дім) вже жадібно поїдали жадібні Хробак-філософ, й Гюрза, а поруч них витанцьовувала Ропуха Гнодіна, місцева «заратустра», від діянь якої навіть найдалекіші зірки здригалися. Здавалося, лукавий забрав у неї не лише душу, а й людську подобу, це було створіння, у яке навіть біси бридилися вселятися – сифілітик Ніцше не зміг би створити у своїй уяві щось подібне. «По той бік добра і зла» – це звучить так спрощено для Ропухи, від дихання якої ригає усе суще – і святе, і грішне,