Санькя. Захар Прилепин

лежачого. Наступна картинка – машина, яка загальмувала біля Вені. З неї вилетіли п’ятеро міцних хлопців, які одразу голосно, наче заганяли здобич, заволали щось по-своєму. Веня задкував, розмахуючи якоюсь залізякою.

      З бару бігли до них ще кілька, і вони змели б усіх, якби Рогов не обрушив на їхньому шляху прилавок, потім другий і третій.

      З одного боку прилавки примикали до стіни, з іншого – до невисокого паркана, що відгороджував проїзну частину. Поки кавказці з бару лізли через паркан, щоб оббігти влаштовану Роговим барикаду, Льошка встиг за комір стягнути Негатива з його супротивника й збити з ніг іншого, з яким безуспішно бився Сашко.

      – Веню! Сюди! – репетував Рогов.

      Веня кинув залізяку в прибулих і махнув через паркан, і тут на дорогу звідкись вилетіли одразу дві міліцейські машини й під лемент міліції й виття сирен усі учасники бійки рвонули врізнобіч.

      Сашку видалося, що він біжить поперед усіх. У горлі дивно клекотіло. Він чув тупіт за спиною й був упевнений, що це Льошка й Негатив, і Веня там де-небудь неподалік.

      Оглядатися не було жодного сенсу – Сашко, чортихаючись і ризикуючи налетіти на що-небудь, рухався в повній темряві, облич тих, що бігли за ним, було не розгледіти. Він так і влетів би в бетонну огорожу, якби не почув, як хтось, швидко шаркаючи по стіні, перебирається через неї.

      Помацав руками – огорожа.

      Сашко підстрибнув і поліз слідом.

      «Ринок! – здогадався Сашко, зістрибнувши з паркану. – Я на ринку!»

      Після бійки й перегонів текла рясна слина, і Сашко довго спльовував і мотав головою, струшуючи з обличчя в’язку рідину, що звисала з підборіддя. Витирав рукавом.

      Навколо височіли ангари, освітлення майже не було.

      Важко дихаючи, Сашко безглуздо потоптався в темряві й побачив, як йому здалося, ящики, порожню тару, чи то складену в купи, чи то повалену біля стіни найближчого ангара.

      Сашко кинувся туди, шукаючи схрон, де можна сховатися між ящиками й дихати, дихати, пускаючи довгу, важку слину.

      Зовсім знесилений від халепи й від алкоголю, він поліз між ящиками, ближче до стіни, і наступив на щось м’яке. Хтось сидів у закутку.

      – Агов! – сказав Сашко стиха й присів навпочіпки, а потім став рачки, щоб не впасти… ще раз плюнув і прижмурився, розглядаючи сидячого. – Хто це?… Руки хоч забери, бля.

      Той, що сидів перед ним, прибрав руки від обличчя. Зблизька Сашко розгледів, що це кавказець – майже хлопчак, але в шкірянці, в «козачках», у джинсах.

      – Ти хулі тут сидиш? – запитав Сашко хрипко, без злості. Хлопець дивився збентежено – чи то злякано, чи то нахабно.

      Сашко ще подихав, витягнувши голову й висунувши язика, гарячого й солодкуватого на смак.

      – Чуєш… – сказав Сашко й сів поруч, обійнявши хлопчину за плечі. – Не сци, зараз пересидимо й розійдемося… Де мої хлопці, чорт… Не знаєш, де мої хлопці?

      – Нєт.

      – «Нет…» – передражнив Сашко. – Тебе як звати? – запитав він помовчавши.

      – Сашко.

      – І мене Сашко. Тільки