Санькя. Захар Прилепин

Веня підняв руки із двома недопитими пляшками пива. – Решту ми випили.

      Сашко зрадів, що питання його зрозуміли. Поворухнув губами й скомандував посміхаючись:

      – Рушай!

      Вони взяли ще пива й до нього якогось непотребу. Сашко перейшов уже в ту стадію, коли не п’ють, а наливаються. Заповнюють свій організм несмачною рідиною.

      Звідкись узялася горілка, і, випиваючи її, закушувати доводилося сушеним кальмаром – одним висушеним хвостиком на трьох. Хлопці надкушували цей хвостик акуратно, з дуже серйозним, хоча й трохи тупуватим виглядом. Вони сходили на перон, послухали, як гримкотить вантажний состав, і від цього гуркоту Сашко остаточно одурів.

      Привокзальні картинки розпливлися і лише зрідка виникали перед очима різко й зненацька – то яскрава вивіска, то чиєсь обличчя, то нав’язлива огорожа, яку доводилося долати, мордуючи вестибулярний апарат. Підтримувати розмову не виходило, зате подобалося вигукувати щось час від часу.

      Угледівши міліцейський патруль, хлопці, регочучи й викрикуючи дурниці, утекли до спустілих ринкових рядів, де вдень ішла торгівля усіляким дріб’язком.

      Сашко повз рачки й навіть трохи посьорбав з калюжі, де у світлі ліхтаря кривилося його мутне обличчя. Хлопці, які пішли вперед, Сашкової витівки не помітили.

      Почались торговельні ряди – залізні, місцями пом’яті прилавки. Кожен прилавок мав приварений на двох стояках дах із цільного проржавілого листа.

      Хлопці йшли між торговельних рядів, і скрізь лунав гуркіт, прилавки тремтіли, а деякі навіть розгойдувалися загрозливо, ризикуючи впасти. Мабуть, прилавки зачіпали, а можливо, навіть ко5пали ногами.

      Хлопцям зустрівся молодик кавказької національності, він ішов назустріч, піднявши плечі й зсутулившись. Його і щиро привітали: «Салям алейкум», а також «Аллах акбар».

      Кавказці «тримали» цей ринок, Сашко знав. Але зараз, ближче до півночі, усі вони вже зібрали виторг та мали розійтися. Втім, тут неподалік розміщувалися два чи три бари і ще казино, де гучно й гортанно спілкувалися молодики, низькорослі, у шкіряних куртках і чорних гостроносих «козаках».

      За одним із прилавків хлопці розіграли сценку – «продаж сином гір недопитої пляшки пива руським синегалам».

      Веселий й розчервонілий Рогов кумедно зображав кавказького торговця, розхвалював переваги пива й рідкісну форму пляшки. Веня торгувався, блазнюючи й дуріючи. Сашко, навіть у п’яному вигляді відзначив гарне почуття гумору, здавалося б, у несхильного до жартів Рогова, і став допомагати Вені торгуватися – розмахуючи руками, щось кричав і щосекунди губив сигарету, яку стрельнув у когось, у кого – не пам’ятав. І навіть Негатив, що дозволив собі півпляшки пива, кривив губи у посмішці. У відсвітах миготливої вивіски бару було видно, що очі Негатива потеплішали.

      – Вона ж… той… майже порожня… – говорив Веня, тикаючи кривим пальцем у пляшку.

      – Е-е-е, який ти, а? Е-е-е… – відповідав Рогов, хитаючи головою. – Я й беру з тебе тільки за посуд.

      – І пробки немає…

      – А що тобі пробка, е-е-е? Ти пити будеш чи пробкою