Північна Одіссея (збірник). Джек Лондон

тілу. Голова його впаде на коліна – і він спочине. Це – дуже легко. Усі люди колись мусять померти.

      Він не ремствував. Нічого не вдієш, таке є життя, а життя є справедливим. Він народився неподалік землі, неподалік землі він жив, і її закон не був для нього чимось новим. Він його добре знав. Це був закон усієї плоті. Природа немилосердна до плоті. Їй байдуже до отого конкретного створіння, що зветься індивідом. Вона більше цікавиться видами тварин і племенами людей. Це була найбільша абстракція, на яку спромігся дикий і примітивний розум Коскуша, але він твердо її засвоїв. Усе довколишнє життя було її підтвердженням. Приток життєвих сил, зелень бруньок верби, що нестримно пробивається до світла, падіння пожовклого осіннього листа – в одному цьому криється увесь сенс буття. Втім, одне завдання Природа таки дає кожному конкретному індивіду. Якщо він його не виконає, то помре. А якщо виконає – то все одно помре. Природі було байдуже – слухняних, що виконували завдання, було дуже багато. І в цьому сенсі головне значення мали не слухняні, а сама їхня слухняність, яка жила і продовжувала жити – завжди. Плем'я Коскуша було дуже древнім. Старики, яких він знав, знали стариків, які були до них. Це означало, що плем'я дійсно жило, що воно піклувалося про слухняність своїх членів – навіть у далекому й забутому минулому, чиї могили вже ніхто не пам'ятає. Але могили не мали значення. Бо смерть – то лише епізод. Люди помирали і йшли з життя, як із літнього неба зникають хмарини. Він теж був лише епізодом, і він теж зникне. Піде в небуття. А природі буде байдуже. Життю вона поставила одне завдання, дала один закон. Продовжуватися безперервно – таким було завдання життя, а смерть була його законом. Приємно дивитися на молоду дівчину, на її пишні груди та сильне тіло, на її пружку ходу і вогонь життя в очах. Але вона ще тільки має виконати своє завдання. Вогонь життя в її очах посилюється, хода – пришвидшується. Вона то смілива з молодиками, то знічена і скромна; вона демонструє їм своє пристрасне бажання. І стає все гарнішою і гарнішою, аж поки якийсь мисливець, більше не в змозі стриматися, бере її до себе у вігвам, щоб вона куховарила, виконувала домашню роботу і народила йому дітей. Але з появою нащадків краса її в'яне. Руки слабнуть, ноги човгикають, зір слабшає й затуманюється. Єдина втіха для неї – це малі діти, що туляться до її змарнілих щік, сидячи біля вогню. Своє завдання вона виконала. Ще трохи – і після перших ознак неминучого голоду або перед важким і довгим переходом її залишать, так само як і його, – одну, в снігу, з купкою сухого хмизу. Таким є закон. Старий обережно поклав гілку у вогонь і продовжив свої міркування. І так – скрізь, з усіма істотами. Комарі гинуть з першим же морозом. Маленькі білочки відповзають геть і помирають. Коли заєць старіє, він стає важким і неповоротким і більше не може втекти від своїх ворогів. Навіть білолобий велетень гризлі – і той стає незграбним, підсліпуватим і дратівливим. Насамкінець він стає легкою здобиччю дзявкучих лайок. Йому пригадалося, як одного разу взимку він сам полишив свого батька на підході до Клондайку. Це сталося незадовго