Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

похопився, швидко одійшов від стола й сів на першого стільця. «Чому я одразу не сів? Ну, звісно: перед секретарем стояв – „начальство“. Це правду хтось сказав: „Щось є лакейського в психіці кожного українця!..“»

      Попельначенко встав, а Кричеєв повернувся до Горобенка:

      – Так ось у чому річ, товаришу. Група місцевої української інтелігенції просить дозволити їй видавати безпартійний журнал. Український, розуміється. Там і заява їхня лежить…

      Горобенко присунув ближче до столу свого стільця.

      – Ви, звичайно, розумієте, що ми в цьому негаразд компетентні. Отже – ваша думка як українця?

      Попельначенко закурив цигарку й засунув у кишені жовтої шкуратянки свої худі, кістляві руки. Кричеєв одсунув набік папери, поправив на передліссі пенсне й одкинув голову на бильце фотеля.

      – Так ось. Ми слухаємо вас.

      Горобенко подивився на кричеєвські шкельця і для чогось узяв зі столу преса. Він тричі покрутнув його за держальце і знову поставив на старе місце. І тоді стало до смішного ясно: вони «слухають». Прекрасно. Але це занадто вже наївно. Занадто. Невже вони думають, що я не розумію, до чого це? Просто заманулось їм ще раз переконатися, оскільки правильне було оте анкетне «як комуніст-більшовик – несталий». Гаразд.

      Кость Горобенко зморщив чоло, схрестив на грудях руки й спокійно сказав:

      – На мій погляд, безперечно, ніякого дозволу не давати.

      Кричеєв підвів трохи брови, ніби здивувався, й перепитав:

      – Ви гадаєте, що не треба давати?

      – Безумовно. Бо всякий такий журнал буде фактично…

      Попельначенко саркастично скосив бліді губи й перебив:

      – А я – так дав би їм дозвола. Хай друкують…

      Попельначенко широкими, розмашистими кроками підійшов до Горобенка й по-панібратськи хляснув долонею по плечу:

      – Чудак ти, їй-богу, Горобенко! Там же підписались усі ті, що в «Просвіті» були, пам'ятаєш: Ковганюк, Придорожний, агроном отой патлатий – як його – Педашенко, чи що? Ти ж мусиш піддержати! Якого ж чорта…

      Горобенко зашарівся, знову крутнув преса, але, повернувшись до Кричеєва, твердо сказав:

      – Якщо кому є охота піддержувати легальну петлюрівщину – що ж, прошу. Я ж особисто утримуюсь.

      Попельначенко, лукаво прищуливши очі, поглядав на Горобенка й посміхався. Кричеєв кивнув головою на знак, що офіційне вже закінчилось, і знову схилився над паперами.

      – Ми візьмемо на увагу вашу думку, товаришу Горобенко. Ви, очевидно, маєте рацію.

      Кричеєв перегорнув сторінку і взяв у руки перо.

      Ніби глухий відгук якоїсь похвали чи просто виправдання зачулось Горобенкові в останніх Кричеєвих словах, але він зараз же це обірвав у самому собі й різко повернувся до дверей.

      – Всього!..

      Попельначенко, спершись коліном на стільця, насмішкувато з-під лоба дивився йому вслід.

      V

      На стільці коло самого ліжка блимав