Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

зняв кашкета, витер з чола рукавом піт і на хвилину обперся на лопату передихнути. Він глянув на Несторенкову компанію і знову взявся до роботи.

      – Ні, ти мені спершу людину перероби, от що, – казав він далі до Завального, – через те, що кожний чоловік по-своєму сволоч. Розумієш ти?

      – Знову, «богоіскателю», завів своє, – заскалив зуби Завальний, – мудруєш ти щось багато!

      – А я тобі, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партійного шелихвоста не зробиш людини, розумієш – людини, поти з цього нічого не буде. Ось глянь, брат, на них, – він кивнув головою до Несторенка, – «ать-два» він може, а лопатою – вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера! Ех!..

      Дружинін вилаявся і сердито замахав лопатою. Горобенкові хотілось ближче підійти до Дружиніна й поговорити. Було щось симпатичне в його худому безволосому, з глибокими зморшками обличчі. Коли глянути на Дружинінові вуса та бороду, мимоволі пригадується з географії Іванова – «На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники…» У Дружиніна над ротом кілька жовтуватих волосинок і на підборідді де-не-де стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього Дружиніна! В ньому світиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справді робітниче – «від верстата».

      Край рівчака сидів у розстебнутій камізельці голова деревообробників, Фролов. Він упрів від роботи і стомлено витирав уболоченою рукою на лисині піт. Від цих рухів на камізельці важко теліпався товстий посріблений ланцюжок від годинника і дзвонив дешевими брелоками. Крізь розкидані постаті партійців пишно пройшла, переступаючи лопати й брили свіжої землі, Фролова.

      – Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси трохи…

      Фролова розв'язала клуночок із пиріжками й поклала перед своїм чоловіком.

      – Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник?

      Фролов потер мокрі пахви під сорочкою, мляво поводив очима навкруги й зітхнув. Його трохи соромили пиріжки перед голодними партійцями, і він вагався їсти. Фролова зрозуміла це. Вона нахилилась до нього й ніжно прошепотіла:

      – Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім – вроді як би до ветру в лози – і скушаєш там…

      Фролов сердито пробурмотів:

      – Ну, добре. Іди додому. Нема чого тут!..

      Фролова поспішно підвелась і наостаннє шепнула:

      – Там которі присмажені – ті з м'ясом, а то ще з капустою будуть…

      Славіна віддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пиріжки, скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усі чули, сказала:

      – Удивительно – как крепко иногда держат наших товарищей мещанские привычки!..

      Фролов не дочув її слів. Одначе він підозріло подивився на Славіну, встромив у землю лопату і нишком пішов у лози.

      Вже зовсім стемніло. Десь за Ворсклою торохкотіли на шляху чиїсь запізнілі колеса, над Ворсклою здіймався легкий туман.

      Славіна вже стояла коло Дружиніна і поправляла на голові косинку. Вона рада була пристати