Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

до свого подвір’я, але ту ж мить відтіля зачувся її різкий, роздратований голос:

      – Сколько раз казала – не брати з нашої криниці води! І що це в самом дєлє, не понімаю!

      Від криниці, що у дворі, сердито огризнувся рудий чолов’яга з повним відром і хутенько подався на вулицю.

      – …Подавись своєю криницею! Хазяйка найшлась…

      – Щоб я больше цього не бачила! Мій муж після вас буде поправляти?.. Це ми викопали. Ви собі теж можете скольки завгодно…

      Фролова швидко підійшла до криниці й, побачивши біля цямрини свіжу калюжу, гнівно захитала головою:

      – Щоб ви подохли!..

      З садка в самій камізельці вийшов Фролов. Він погладив винувато стрижену голову й сказав жінці:

      – Казав же – треба собаку біля криниці прив’язати. Інакше не виведеш цього…

      На розі вулиці стояв Дружинін і балакав з рудим чоловіком, що держав відро з водою і, розмахуючи вільною рукою, тикав пальцем до Фролового двору.

      Горобенко привітався і прискорив кроки. Він почув позад себе тихі Дружинінові слова:

      – Я заявлю про це в парткомі… Сволочники скрізь бувають, цього одразу не можна…

      В дверях радпрофу Горобенка зупинив парткомівський діловод Гольцев.

      – Хочете щось цікаве побачити? – Гольцев підніс до його вух свого довгого горбатого носа і, прискаливши око, тихо сказав: – Про вас…

      Горобенко запитливо глянув у безбарвне Гольцеве око, що хитро визирало з-під рудих брів, але той, посміхнувшись, поспішив пояснити:

      – Парткомівська характеристика вашої особи в анкеті до губернії. Ходімо до вас. – Він злегка підштовхнув Горобенка, і вони подались на другий поверх колишнього просторого купецького дому. Власне, що треба Гольцеву? І навіщо ці його відвідування і ота розмова про те, ніби він працював за друкаря в директоріївському Міністерстві земельних справ, і взагалі ця приязнь і якась неприродна симпатія? Горобенко скоса глянув на куценькі, забрьохані штани Гольцева і раптом подумав: «Сексот! Доручили стежити… – стало гидко, але здивувався, – так одверто робити! І хоч би кого іншого, а то… невже не знайшли путящого?..»

      Горобенко заліз за свій стіл, одімкнув шухляди і рвучко подивився на Гольцева… На лиці в того була якась специфічна хитра усмішка. Від кутиків очей колючками розбіглись коротенькі зморшки, і трохи подалась наперед велика масна спідня губа. Здавалось, ніби Гольцев давним-давно вже зробив цю усмішку, опрацював усі її деталі і, коли треба, миттю, мов машкару, накидав її собі на обличчя і так само швидко скидав. Гольцев мовчки почекав хвилину, а тоді одразу нахилився до свого портфеля й прудко почав нишпорити в паперах. Добуваючи синювату з цукрового паперу анкету, він схопив стільця й присунувся до Горобенка. Знову прищулив око і, штовхаючи Горобенка своїм гострим ліктем, тихо прошепотів:

      – Тільки ж це, будь ласка, між нами… Ну ви, звісно, розумієте, що ця характеристика таємна… Але я собі думаю, ну чому мені такому товаришеві своєму, як Горобенкові, не показати… –