Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

на типове лице манекена й послав з візитами. Туга калитка на поясі свідчила про платоспроможність.

      Новостворена особистість обійшла одну за одною три адреси. Після третьої розмови калитка з пояса фігури зникла. Підходила восьма ранку. Арсен закрив гру, вимкнув комп’ютер і вийшов снідати.

      Батько підвіз його до порога школи. Не докоряв, і взагалі здавався неуважним і замисленим. Арсен з важким серцем зайшов у шкільний вестибюль: його дивувало, що сотні людей готові марнувати безцінний час так бездарно й нерозумно.

      Він висидів чотири уроки. Потім тихенько взяв у гардеробі свою куртку й, закинувши на плече напівпорожній рюкзак, вийшов надвір.

      Сьогодні п’ятниця.

      Його однокласники курили на лаві, ні від кого не ховаючись, на землі стояли порожні пляшки з-під пива. Він попрощався й, не озираючись, поспішив до метро.

      Дуже зручно – всього одна зупинка від дому. І жодних пробок.

      Повернувся ключ. Клацнув замок. Арсен одразу зрозумів, що вдома хтось є – хоч і мати, й батько в цей час повинні працювати. У передній пахло чужим одеколоном і трохи – встояним тютюновим духом. Арсен одступив до дверей, однак уже через секунду побачив на полиці для взуття батькові черевики й мамині чоботи. А кімнатних туфель не було. З кухні чулися приглушені голоси…

      – Хто там?

      Через секунду мама була вже в передній.

      – Арсен?! Чого так рано?

      – У нас скасували останні три уроки, – сказав він, не замислюючись.

      – Правда? Чи подзвонити класній керівничці?

      – Ну, подзвони, – він починав нервуватися. Усе йшло не так, як було задумано. Час спливав. А ще ж так багато треба зробити – до вечора. До Асамблеї.

      У дверях кухні з’явився похмурий батько. Теж не поїхав на роботу. Цікаво, чому.

      – Я перепрошую, мені треба дещо…

      Він зайшов у свою кімнату й завмер на порозі. Там, де вранці стояв монітор, тепер блищала чисто витерта стільниця.

      Арсен нахилився. Системного блока теж не було. Під столом ще не встигли прибрати – там сірими клубочками лежав пил.

      – Нам треба серйозно поговорити, – почав батько в нього за спиною. – Це, звісно, надзвичайний захід… Але в нас не було іншого виходу.

      – Де мій комп’ютер?!

      – Ми його продали, – сказала мама, і відразу чомусь стало ясно, що вона не бреше.

      У Арсена потемніло в очах. Його диск. Його жорсткий диск. Він ніколи не зберігав паролів… Наче відчував. Але його файли… Його програми…

      – Ви відформатували диск? – запитав він пошепки.

      – Покупець сказав, що відформатує сам. Що там у тебе? Іграшки?

      Без паніки, сказав собі Арсен. Дані по собаках у мене на флешці. Особистість Міністра зберігається на сервері гри. Імовірність, що той, хто принагідно купив старий комп, зрозуміє, що саме попало йому в руки… украй мала. Проте існує.

      – Слухайте, – Арсен облизнув губи. – Ще не пізно. Поверніть його. Якщо треба, я доплачу, – він аж зрадів з правильної ідеї. – Мені потрібний мій комп’ютер. Ви не розумієте, що ви зробили.

      – Ні,