Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

* *

      – Привіт, Канцлере.

      – Не спиш, Міністре? Чи у вас уже ранок?

      – Хочеш підловити?

      – На фіга ти мені здався?

      – Хто його зна… На тебе виходила Квіні?

      Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екрані. Співрозмовник міркував трохи довше, ніж це звичайно буває при невимушеній розмові.

      – Про що ти, Міністре?

      – Землевласники з’їдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дріб’язок, як я, і мови нема.

      – Що ти хочеш?

      – Є схема…

      Удома давно всі спали. Годинник показував третю. Потираючи червоні очі, він сидів за монітором, поки прямо під носом не виявились раптом клавіші «J» та «K».

      Тоді він вийшов з мережі й ліг. Йому снилися темні заплутані коридори й чужі очі в прорізі червоного каптура.

      Потім він вирубався зовсім, щоб о сьомій ранку підскочити від вереску будильника.

* * *

      Вони вийшли з дому одночасно – батько, мати й Арсен.

      Батько сів у чорний «Фольксваґен», мати в сіру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцію. Ніяких пробок. Ніяких пересадок. Десять хвилин шаленої штовханини – і ти на місці.

      Як завжди вранці, він майже нічого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собі подвійну каву. П’ятниця – післязавтра, часу немає, але шестерні вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, підштовхнути мізинцем – і механізм запрацює, запрацює…

      – Сніжицький!

      Він обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовій хутряній курточці, зі смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.

      – Привіт.

      – Чого тебе в школі немає? Я думала, ти хворієш…

      – Хворію, – погодився він і сьорбнув кави.

      – У тебе очі червоні, – сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зі співчуттям. – П’єш? Колешся?

      – П’ю, – він зробив ще ковток. – Колюся.

      Вона засміялася. Приємно було дивитися, як вона сміється, – легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.

      – А якщо чесно?

      – Я працюю, – зізнався він несподівано для себе.

      – Де?

      – У міністерстві.

      – Кур’єром?

      – Міністром!

      – От молодець, – вона кокетливо поправила шапочку-навушники. – Слухай, я на перший урок усе одно вже не піду. Давай по тістечку? Пригощаю!

      Пів на дев’яту. Поза мережею він завжди відчував час, не дивлячись на годинник. Звичайно до дев’ятої він уже знову був удома – не виходячи на поверхню, пересідав з одного поїзда на інший, повертався в порожню квартиру й сідав за комп’ютер. Така ситуація не могла тривати довго, однак поки що тривала, і Арсен мав намір вичавити з неї все можливе. З користю використати кожну хвилину.

      Мар’яна дивилась усміхаючись.

      – Ну, ходімо, – погодився він, повагавшись. – Тільки кожен платить за себе.

      У нього були кишенькові гроші – не так і мало, якщо врахувати, що він майже ні на що їх не витрачав. Він узяв собі шоколадне тістечко і знову – каву. Мар’яна замовила полуниці з вершками.

      Повз