Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

каже, що щастя не можна купити, той ніколи не купував цуценяти», – написав Арсен обережно.

      Настала нова пауза. У глибині квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.

      – Я купую цього собаку, – нарешті написав клієнт. – Можна оплатити «Візою»?

      Арсен перевів дух.

      – Будь ласка. Ось реквізити, щойно прийде підтвердження – ви одержите пароль. Я проінструктую вас, як стати членом клубу… Ви досі не заводили віртуальних собак?

      – Ні.

      – Тоді у вас величезний резерв для радості. Клуб, виставки, нові люди, нові контакти… І головне – ваш пес. Придумайте йому офіційне ім’я, воно має складатися не менше ніж з восьми символів і починатися на «Ш»…

      Пройшов виклик по «асьці». Арсен подивився, хто викликає. Усміхнувся.

      – Докторе, дуже вам дякую, – написав клієнт.

      – Я радий… Даруйте, мене викликають. Якщо виникнуть питання – пишіть на мою скриньку.

      – Так. До побачення.

      Цуцик, утомившись, лежав тепер на спині, не випускаючи з зубів решток черевика. Арсен помилувався ним наостанок і згорнув вікно.

      «Що там з податковим указом? Це пастка, ти що, не зрозумів?»

      «Я знаю».

      «Не зрозумів».

      «Асамблея в п’ятницю. Нехай голосують за Темного Блазня. Я приготував йому вітальну листівку».

      Він клацнув кнопкою миші. Набрав лоґін – CruelHamster. Відкрився темний кабінет, де на столі громадилися папери та жовті сувої, де стирчало перо з бронзової чорнильниці й на дерев’яних болванках височіли перуки – білі, чорні, фіолетові, завиті, матові, напудрені й усипані блискітками. Усього кілька людей мали доступ у цей кабінет – без згоди хазяїна.

      – Не заграйся, Міністре, – сказав маленький сутулий чоловічок у темному вбранні, схожому на чернечі шати.

      «Не заграйся, Міністре», – з’явилися букви в маленькому вікні чату.

      – А навіщо ж тоді гра?

      Він дозволив собі поставити смайлик. Потім подумав – і, клацнувши по іконці, змусив Міністра розреготатися. Про його сміх ходили анекдоти – казали, Міністр сміється тільки напередодні землетрусу… або дефолту.

      У двері його кімнати постукали – різко й вимогливо. Мати ніколи раніше не стукала – вона стояла над головою й кричала: «Арсене, Арсене!»

      – Арсене!

      – До зустрічі, – сказав він чорному чоловічкові. Закрив вікно. Обернувся до дверей; пекло в очах. Давалося взнаки недосипляння.

      – Мені можна зайти? – сухо поцікавилась мати. Щось у її голосі змусило Арсена встати з крісла.

      – Що сталося?

      – Дзвонили зі школи. Ваша класна керівничка. Тебе вже місяць не було… ти взагалі не з’являвся в школі!

      – Так, – сказав Арсен, прокручуючи подумки варіанти. Мирна угода. Скандал. Істерика. Сльози… Щире каяття. Ігнорування. – Мамо, знаєш, що за статистикою вперше пробують наркотики в тринадцять років? А мені вже чотирнадцять.

      – Що?!

      Він домігся першої маленької перемоги. Матір вибито з колії. Усе, що вона заготувала, йдучи в його кімнату, розсипалося.