Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

є для них право голосу. Потім пропонує новий закон про Кабінет міністрів. Проводить його. Реалізує. І ти злітаєш.

      – Легко думкою ширяти…

      – Я попередив.

      – Побачимось. Бай-бай.

      – Бай, Міністре.

      Він кілька секунд сидів, відкинувшись на спинку старого офісного крісла. Потім висунув шухляду, вийняв білу замшеву серветку й обережно, наче розбитий рот, протер вікно монітора. Кепські справи. Наближається буря. У такі хвилини він розумів, заради чого живе.

      Знову взявся за мишку: настала пора змінити багату червону мантію на непомітну сіру. Секунда – і сивуватий, горбоносий, прямий мов дошка чоловік у мантії кольору попелу вийшов на криту галерею, де ледь чутно жебоніли фонтани. Повагом, слухаючи лопотіння води та свої кроки, пройшов у західне крило палацу. Влаштувався в холодку під різьбленим навісом, вибрав у списку ім’я нового співрозмовника.

      – Привіт, Чебурашко. Є новини?

      – Квіні зустрінеться з тобою.

      – Приємно чути. Що вона хоче?

      – Місце радника для свого нового.

      – Усе?

      – І Міністерство транспорту для себе.

      – Вона здуріла?!

      – Це її умова.

      Пальці застукотіли по столу коло нижнього краю клавіатури.

      – Скажи, що я згодний.

      – П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Таверна «Золотий гусак».

      – Дякую. Я віддячу. До зв’язку.

      – До зв’язку, Міністре.

      Його співрозмовник розтав у повітрі – чи то вийшов з гри, чи скористався порталом. Чебурашка, вічний посередник; дорого бере за свої послуги, проте досі нікого ще не «кинув». Репутація – єдине, що він має… та ще, може, віяло зв’язків і кілька жирних банківських рахунків.

      Він посміхнувся. П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Перед самою Асамблеєю. Маленька Квіні вступить у гру на боці фаворита, отже, до п’ятниці треба завагітніти перемогою. Тоді вона мене підтримає.

      Він мигцем глянув на годинник. Знову перемкнув вікна. Щоденне підписання указів; полова, марнота, буденщина, а це…

      Він протер очі. Ні, не привиділося. Серед купи щоденного сміття сховано бомбу – оцей указ про податки з великих землевласників… На що сподівався Канцлер – що Міністр підмахне, не дивлячись? Ні, це теж елемент чиєїсь інтриги, фрагмент захованого смертоносного механізму; у жодному разі не можна підписувати це до Асамблеї. Але як пояснити затримку, як вишукано, хай йому чорт, пояснити затримку?!

      Крізь ґрати готичного вікна пробивалося сонячне проміння. Надворі, в королівському парку, співали птахи. Він відхилився на спинку крісла: щось починало укладатися, потихеньку збігатися, потроху прояснюватися. Не можна спішити, не можна втрачати думку: голосування у п’ятницю… Зустріч з Квіні… Податки з великих землевласників… Якщо спробувати… Може вийти цікава комбінація…

      – Арсене! Зніми, нарешті, навушники!

      Він кліпнув. Схема, вже майже склавшись, вислизнула піском крізь пальці.

      – Арсене, я до тебе двадцятий раз звертаюся! Ти що, оглух?!

      – Ні.

      Перед очима плавали кольорові плями. Він з силою потер лице; мати стояла в дверях, зчепивши на грудях пальці, – жест, що означав роздратування і водночас непевність.

      – Кличу тебе, кличу! А ти, наче зомбі, втупився в монітор і не реагуєш!

      – Пробач, я не чув.

      – Викину коли-небудь цей проклятий комп’ютер… Іди вечеряти!

      – Я вже їв.

      – Уроки зробив?

      – Так.

      – Перестань зазирати в монітор! Іди хоч чаю з нами випий, батько тебе тиждень не бачив.

      – Ма… У мене дуже мало часу.

      – З батьками за столом п’ять хвилин посидіти – немає часу?

      Він завагався.

      – П’ять хвилин.

      – Дякую, – сухо сказала мати.

* * *

      Проти нього справді грали, грали серйозно. Його агентів виціджували, вистежували, розколювали й перекупляли. Будь-яка комбінація, навіть найтаємніша, в останню мить опинялася під загрозою. А тепер ще Блазень – особа й насправді темна, як його нік. Блазень з’явився нізвідки з колосальною грошвою. Сам Блазень – фігура нікчемна, але хто стоїть за ним? Чиє замовлення? Занадто багато тих, хто хоче усунути Міністра. Швидка кар’єра привертає увагу… Його попереджали.

      На кухні затишно світилася лампа, й кружляв медовий вир у коричневій чашці чаю. Батько добирав слова, це було помітно по крихітних зморшках на переніссі. Він почувався винним: часу на сина в нього як не було, так і немає, а відчуження росте. А ще ж не забулися чудові дні, коли Арсен був маленький, коли вони щосуботи ходили в зоопарк, а щонеділі – в гості, або запрошували гостей до себе…

      – Синку, ти чого такий млявий? – батько вирішив почати розмову, однак не знайшов правильних слів.

      – Утомився.

      – Хочеш, у неділю в кіно сходимо?

      – Ні,