KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія. Ольга Хоменко

кортом виднівся гуртожиток, де ми жили протягом двох років, а далі бігла залізнична колія, а над містом висіла весна. Вона цього року була якась холодна і трохи несміла. Навіть сакура розквітла на тиждень пізніше і вже нашіптувала, що їй час облітати. «А що? – знову подумала я. – Полетіти за сакурою. Це було б так у рамках японської естетики. Зробити вам усім на зло. На пам’ять. Наживо порізати. Без наркозу».

      І пригадався психіатр на університетському медогляді, чолов’яга із розкуйовдженим волоссям та уважним поглядом, у сірому кабінеті із сірим прибитим до підлоги столом, вдягнений у сірий костюм під білим халатом. Ми тоді одне в одного перепитували: «А що тобі сказав «сірий чоловік»?»

      Відвідинами цього чолов’яги закінчувались усі щорічні медичні огляди для студентів-іноземців. А перед тим ми всі заповнювали перекладену кимось нашвидкоруч анкету, де поміж невинних запитань, на зразок: скільки алкогольних напоїв випиваєш протягом тижня, були також і важчі запитання, як, наприклад: чи не хотілося вам колись у житті померти?

      Він уважно вдивлявся кожному з нас в очі по черзі, неначе намагаючись таки відкопати оці такі крамольні думки у наших таких незрозумілих різнокольорових очах. А мене підмивало і хотілось його запитати про те саме. Адже це ж нормально – думати. Думати і про таке інколи. Цим люди і відрізняються від неживих роботів. Бо ж думки і дії – це ж такі дві різні речі, хотілось мені сказати йому.

      Мені він тоді теж уважно подивився у вічі і, іще раз роздивившись усі мої «ні» у відповідях анкети, нарешті сказав:

      – Закінчили аспірантуру. Вступили до докторантури. І що ніяких проблем? Зовсім?

      – Ні, – тільки-но і відповіла я.

      От би лікар той зараз здивувався, чи то, скоріше, навіть зрадів би, коли б узнав про сакуру. Ні. Не можна цього робити. Не можна. Краще вже на літак. Домівка усіх вилікує.

      Я вирішила тікати звідси. На корті тенісисти прокричали про закінчення гри і почали втирати спітнілі обличчя та шиї товстими махровими рушниками. З іншого боку коридору замаячила жвава постать мого сенсея.

      Він мовчки подивився на мене, мабуть, навіть у тому, як я сиділа на диванчику, відчувався мій настрій. Потім так само мовчки запросив мене до кабінету. У кабінеті не було вільного місця, тут скрізь жили його книжки. На дивані відвідувачі мали знайти шматок поміж книг та паперів, де б примоститись і почати розмову.

      У нас із сенсеєм склались гарні стосунки. Він розумів своїх студентів та аспірантів і міг їх «читати» за тими позами, які вони обирали, сидячи на його лекціях та чекаючи його на диванчику у приймальні.

      Він мовчав, а я розповідала. Я виклала перед ним усю заготовану раніше промову. І про вдячність, і про свої обставини, і про своє прохання мене вибачити. Він тільки якось ніби уважніше, ніж завжди, дивився на мене. Роздивлявся невиспане обличчя і дослуховувався до половини голосу, що лишився і відтепер неначе тихим шепотінням виривався із схудлого за два тижні на п’ятнадцять кілограмів тіла.

      Потім раптом