Заборонені ігри. Юрій Покальчук

трохи мрячна, отож і настрій сьогодні такий, а тут Вован зі своїми підйобками.

      Отоді поночі я раптом зрозумів, що мені бракує простого і звичайного почуття. Не сексуального задоволення, а простого і звичайного почуття закоханості в когось чи у щось. А ще простіше простого – я раптом побачив свою власну істину, голу і дурну, як пень. Виявилось, що я просто хочу, щоби біля мене на ліжку вранці лежав хтось, кого я люблю не тільки в момент пристрасті, а просто так, навіть не їбатись, просто, щоби був, щоби був поруч або хоч десь поряд, або навіть десь на кухні… Тут я сам із собою забалакався, то все ж де – на кухні чи на ліжку – питаю себе сам. І чесно кажу – коли прокинусь, щоби поряд простий доторк іншого тіла доставляв мені приємність.

      Колись так було, колись, коли я закохався в свою колишню дружину, так, я пригадую, як лишив її в квартирі, яку тоді винаймав, після першої з нею ночі, і поїхав на роботу, а вона відсипалась там, і я почував її цілий день, і цілий день хотів до неї, не можу сказати, що хотів її тільки фізично, хотів її по-всякому, але над усе, просто як її, щоб вона була тут.

      І я певний час був щасливий, коли вона була вранці біля мене, і я вночі засинав у млосному розніженні, здвалось розчинявся в ній, з нею, ми зливались тілами в одне ціле, з нею я зникав, ставав іншим, не собою, не я, неіснування, небуття. Знею – це одне слово, ці звуки не розчіпляються, – знею, знею, знею…

      А потім все почало руйнуватись, як замки на піску. З нічого раптом виникали проблеми, з нізвідки піднімались вулкани нерозумінь, негараздів, неприйняття, і одного разу вона сказала – я більше не можу, і я розумів, що вона не може, і я не міг теж, і вона пішла, і так минуло п'ять років, і тепер я тужу не за нею, а за тим відчуттям і почуттям, якого по тому ні з ким так не мав, тепер я прагну того, що не вмів поцінувати, коли воно народилося, але тепер я інший, і я не маю, не можу, не вмію…

      І може, тому я захопився цією безумною, шаленою, нереальною, неймовірною історією позасвітнього кохання, незглибної пристрасті, шаленого сексу, який потряс суспільство і вивільнив глибокі води сумнівів у всіх верствах нашого засраного світу, який так жорстоко засудив їх, бо злякався того, чого не можна, бо ніззя, бо не можна, бо ніззя…

      А насправді довкілля наше злякалося істини, на яку раптом доля показала суворим пальцем – бува й таке! А таке – руйнує систему, укладені цінності, устоєний тип життя, революція, бунт, вулкан, гейзер, таку вашу мать!!! Гейзер-шмейзер, а тюрма попереду!

      Але кохання не має кордонів, і любов, як океан, і як полум'я – це стихія. Коли любиш, тебе піднесе у небо, або зімне і кине на дно провалля, спалить і зігріє, вивищить над світом і знищить у тартарах.

      Я відчувся іншим після того, як вліз в цю дивну історію, химерним чином до неї причетним і навіть більше того – її учасником в якійсь формі, хоч я досі ще не бачив жодного з діючих осіб цієї драми.

      Сни дедалі посідали мене, і часом повторювався з варіантами один сон, в якому я стою на рівнині, і довкола не було ні душі, і переді мною біле велетенське увігнуте всередину дзеркало, в якому я не міг бачити себе, але бачив щось інше, і це дзеркало якось втягало мене