Заборонені ігри. Юрій Покальчук

і я впевнено простягаю руку і глажу його по голові, і мені надзвичайно приємно, і легко, і тут я прокидаюсь.

      Відчуття тривоги вже немає, є лиш жаль за приємною останньою хвилиною. Мені вже хочеться знову заснути і знати, що буде далі.

      Я мав ще інший сон кілька разів і прокидався, бо мені здавалося, що я йду понічним селом серед зоряного темно-синього неба просто повного місяця і серед цієї тиші раптом чую вовче виття, яке мене зовсім не жахає, я прислухаюсь до нього і вчуваю в ньому не загрозу, а якесь жалібне скигління, ніби це виття побитого пса, або загубленого в лісі дитинчати чи щеняка, чи… Я вже знаю, що це мій вовк, але не можу його знайти.

      А в міжчасі я почав займатися дивною історією найхимернішого, яке тільки можна собі уявити, кохання, яку вирішив дослідити сам і потім написати щось поважне, проникнувши у психологію обох коханців.

      Я щодня лазив по інтернетівських сайтах, шукаючи різні психологічні роздуми щодо тематики, в яку випадково заліз.

      Коментарі до тих різних американських історій були часто схожі на мої. Одні кричали, що така жінка – хижак, і її треба на електричний стілець.

      А інші (це все на інтернетівських чатах) вигукували – от би мені таку вчительку в такому віці! Який би я був щасливий! Адже всі папани тільки й дрочать у тринадцять-чотирнадцять, і чекають такої нагоди, мріють про таке! Або – за що її садити – в тринадцять років – один дорослий і в нього все о'кей, а другий – дитина і йому треба ще чекати і чекати. Все залежить від людини. Цей хотів, зміг, значить раніше був дорослий…

      Пацана не може баба зґвалтувати – він цього хотів і мав від цього крутий кайф, а тих бідних баб садять судді – або педерасти, або цілковиті імпотенти. Бо їм доля свого часу нічого не дала!

      Ну, Америка, Америка! То їх справи! А що ж тут у нас в Луцьку! Яка, в сраці, Америка, коли ми її в телевізорі і то не дуже бачимо.

      А тут наша вчителька вагітна від пацана…

      Щось тут не так просто з ним. Хоч і циган, але не індієць, він не Ганді і їй не дванадцять років, і та баба, до речі, одружена, і в неї дитина, і вона…

      Я прихожу в редакцію нашого «ВВ» трохи не в настрої, бо зранку, як каже один мій приятель, жити хотілося мінімально. Оце холостяцьке життя почало мене вже зайобувати, хоч після розлучення воно здалося мені райським, особливо, коли після великих боїв і ускладнень я таки надбав собі невеличку квартиру і якось угомонився.

      Ні, неправильно, не угомонився, а навпаки, почув себе вперше в житті вільним, бо міг з кимось потрахатись стільки, скільки хотів, або нікого не бачити, або піти куди хочу і так далі.

      Але жінки це справді інопланетяни і в голові в них інше, і ніколи не знаєш, що і яке.

      Переспиш з нею кілька різів, і вона вже починає качати права, і думати про тебе як про майбутнього чоловіка. Тридцять два, розведений, дітей нема, треба вже якось думати про майбутнє, а тут ще й квартира є, ну просто піздєц, хоч не трахайся ні з ким, все норовлять тебе вловити.

      А Вован зустрічає мене єхидною посмішкою.

      – Ну як справи?

      Нормально,