Зів’яле листя. Іван Франко

      Тих слів страшних: "Не надійся нічого!"

      Та ні, не вірю! Злуда, злуда все!

      Живущої води в напій мені

      Ти долила, а жартом лиш сказала,

      Що се отрута. Бо за що ж би ти

      Могла вбивать у мене душу й тіло?

      Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли

      Уста твої мене вбивати мали, —

      Лице твоє бліде, тривожні очі,

      Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,

      Все мовило мені: "Не вір! Не вір!"

      Ти добра, щира! О, не ошукаєш

      Мойого серця гордості лускою!

      Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!

      Лиш бурі світу, розчаровань муки

      Заволокли тебе отим туманом.

      І в серці своїм знов я чую силу

      Розсіяти туман той, теплотою

      Чуття і жаром думки поєднати

      Теб з життям — і в відповідь тобі

      Я кличу: "Надійсь і кріпись в борбі!"

      * * *

      Я не надіюсь нічого

      І нічого не бажаю —

      Що ж, коли жию і мучусь,

      Не вмираю!

      Що ж, коли гляджу на тебе

      І не можу не глядіти,

      І люблю тебе! Куди ж те

      Серце діти?

      Усміх твій, неначе сонце

      Листя покрівля зелене,

      А з'їдає штучну краску —

      Смійся з мене!

      Я не надіюсь нічого,

      Але як бажання сперти?

      Не бажать життя живому,

      Тільки смерти?

      Жиймо! Кожде своїм шляхом

      Йдім, куди судьба провадить!

      Здиблемось колись — то добре,

      А як ні — кому се вадить?

      * * *

      Безмежнеє поле в сніжному завою,

      Ох, дай мені обширу й волі!

      Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

      І в серці нестерпнії болі.

      Неси ж мене, коню, по чистому полю,

      Як вихор, що тутка гуляє,

      А чень, утечу я від лютого болю,

      Що серце моє розриває.

      * * *

      Не минай з погордою

      І не смійсь, дитя!

      Може, в тім осміянім

      Суть твого життя.

      Може, в тім зневаженім

      Твого щастя карб,

      Може, в тім погордженім

      Є любові скарб.

      Може, сміх твій нинішній,

      Срібний та дзвінкий,

      Стане в твоїй пам'яті

      За докір гіркий.

      * * *

      Я не кляв тебе, о зоре,

      Хоч як сильно жаль мій ріс;

      Насміх твій і власне горе

      Я терпливо переніс.

      Та боюсь за тебе дуже,

      Бо любо — то мстивий бог;

      Як одно її зневажить,

      Любить мститься на обох.

      Як сміючись ти вбивала

      Чистую любов мою,