Борислав сміється. Іван Франко

      — Правда, правда! — закричали робітники з усіх боків. — Скоро по виплаті, то кождий по п'ять крейцарів, нам уйма невелика, а їм добро.

      — Ну, а будовничий, — озвався котрийсь муляр, — він нічо не дасть? Адже ціле нещастя через него!

      — Та й ще добре ще, що на тім сталося, — сказав другий. — Та то камінь міг і п'ятьом так само заїхати!

      — Тре му казати, най також причиниться на бідного скаліченого.

      — Але вже ви кажіть, — сказав майстер, — я не буду.

      — Ну та що, скажемо ми, гуртом, — озвалися голоси.

      Саме в тій хвилі вийшов будовничий з буди від гостей, щоб поглянути на робітників. Його лице вже налилось широким рум'янцем від випитого вина, а блискуча паличка дуже живо літала з одної руки до другої.

      — А що, діти! — крикнув він, підходячи до кружка.

      — Все добре, прошу пана, — відказав майстер.

      — Ну, так ми ся й справуйте! — І хотів іти назад.

      — Ми би до пана мали одну просьбу, — дався чути голос з-поміж робітників.

      Будовничий обернувся:

      — До мене?

      — Так, — загули гуртом усі.

      — Ну, що ж такого?

      — Щоби пан були ласкаві причинитися до складки на того помічника, що го нині підоймою пришибло.

      Будовничий стояв, не кажучи нічого, тільки сильніший рум'янець почав виступати на його лице, — знак, що просьба робітників неприємно його діткнула.

      — Я? — сказав він вкінці з проволоком. — А ви відки до мене з тою просьбою приходите? Хіба я тому винен, чи що?

      — Та, прошу пана, і ми не винні, але здається нам, годиться і таки треба помочи бідному чоловікові. Він слабий, якийсь час не буде міг робити, треба ж єму й матері старій чимось дихати.

      — Як хочете, то му помагайте, а я відки до того приходжу! Першому-ліпшому непотрібові помагай!… Ще чого не стало!… — Будовничий відвернувся гнівно і пустився йти назад, коли втім котрийсь з робітників, обурений такою бесідою, сказав голосно:

      — Ади, який пан! А сам тому найбільше винен, що Бенедя скалічило! От коби його було так парнуло, то, певне би-м, не пожалкував не то п'ять, а й десять крейцарів на такого діловода!…

      — Що? — ревнув нараз з усієї сили будовничий і прискочив до сидячих робітників. — Хто се говорив?

      Мовчанка.

      — Хто се смів говорити? Га?

      Ніхто й не писнув.

      — Майстер, ви ту сиділи: хто се сказав? Говоріть, а ні, то вас нажену з роботи замість того урвителя!

      Майстер поглянув довкола по робітниках і сказав спокійно:

      — Я не знаю.

      — Не знаєте? То я вас віднині не знаю тут на роботі. Проч!

      — То я сказав! — відозвався один робітник, встаючи. — Я сказав і ще раз кажу, що-с дідовід, коли не хочеш на бідного робітника дати. А о твою роботу я не стою!…

      Будовничий стояв, мов скажений, і з люті не міг до слова прийти. Робітник між тим узяв свій вінкель, кельню та міру і, попрощавшися з товаришами, спокійною ходою пішов ід ринкові. Прочі робітники мовчали.

      —