Борислав сміється. Іван Франко

кроки надходячої служниці, він замкнув двері і, обертаючися до матері, сказав:

      — Накажи тій проклятій малпі, най си йде до чорта, бо їй розіб'ю її пустий череп, як ми сейчас відси не вступиться!

      Рифка, послушна синові, наказала крізь замкнені двері служниці, щоб ішла до кухні і не виходила, аж її закличе, а відтак почала знов обнімати і пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого замурзаного лиця.

      — Мій синочку, — почала вона, — що се з тобою? Що ти зробив?

      І вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога одіж була смертельною раною на його тілі.

      — Ага, а ви думали, що я так і до смерті буду терпіти у того проклятого купця! — крикнув Готліб, тупаючи зо злості ногами і вириваючись з обнять матері. — Ви гадали, що я не посмію мати свою волю! Га!

      — Але ж, золото моє, хто так гадав! — скрикнула Рифка. — То хіба той нелюд, твій отець, так гадав!

      — А ти, ні?

      — Я? Господи! Синочку, я би крові своєї не жалувала для тебе. Кілько я наговорилася йому…

      — А він куди поїхав? — перервав їй Готліб.

      — Та до Львова, шукати за тобою.

      — А, так, — сказав Готліб з усміхом вдоволення, — то най же си шукає!

      — Але як же ти прибув сюда, любчику?

      — Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.

      — Бідна моя дитиночко! — скрикнула Рифка. — Та й ти з ними їхав цілу дорогу! То ти мусив назнатися біди, господи! Але швидко скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!… Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд віз тя назад, — ні, нікуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз піду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?… Почекай, я закличу служницю…

      І вона встала, щоб задзвонити. Але Готліб силоміць затримав її.

      — Дай спокій, не треба, — сказав він коротко.

      — Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш…

      — Ага, ти гадала, — сказав Готліб, стаючи перед нею, — що я на то тілько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тілько плівся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клітку та ще на додаток слухати ваш крик та ваші науки? О, не буде того!

      — Але ж, синку, — скрикнула, блідіючи і дрижачи з тривоги, Рифка, — що ж ти хочеш робити? Не бійся, ту дома я за тебе стою, ніхто тобі нічого не вдіє!

      — Не потребую твого стояння, я собі сам за себе постою!

      — Але що ж ти будеш діяти?

      — Буду собі жити, як сам захочу, без вашої опіки!

      — Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

      — Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся — зараз питання, плачі, чорт знає що!… Не потребую того. А ще як він приїде, — о, то би я виграв!

      Рифку щось немов за серце стисло на тоті слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощів, і теє почуття навело на неї страх, немов в тій хвилі тратила сина другий раз, і вже назавсіди. Вона недвижно сиділа на софі, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.

      —