Заворожена криниця. Пантелеймон Куліш

кінчай сумовиту роботу борзій

      І дай опочити в тривозі, заснути навіки мені.

      Гейне, 1,39.

      * * *

      Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи

      І в горах жив собі в печері самітній,

      Я би гуляв-буяв до власної охоти

      По темних застумах та по воді бистрій.

      Нудна тому пиха низькоземна саксонська,

      Хто народивсь і зріс на вольних висотах;

      Йому б здалась низька і башта Бабілонська,

      Серед тих скель, що з них вода летить, мов прах.

      Фортуно! відійми культурні землі в мене,

      Бери собі й ім’я, що помпою блищить:

      Ненавидне мені підлиз рабів мізерне

      Угодництво: мій дух неволі не терпить.

      Всели мене між гір, — в їх велико кохаюсь.

      Нехай уз їх реве безкраїй океан:

      Нічого я в людей ніже не допевняюсь,

      Опріч тих любих сцен, що змалечку я знав.

      Малі мої літа, но вже я серцем чую —

      Не про таких, як я, постав сей гордий світ.

      Про що ж повішено завісу там густую,

      Де криється кінець моїх непевних літ?

      Колись я бачив сон моїм духовним оком,

      Блаженно любий сон од радощів земних…

      О, правдо! ти своїм ненавидним укором

      Показуєш мені із вивороту їх.

      Любив, та люблені поснули сном глибоким;

      Дружив, та здружені по світу розтеклись…

      О! як же холодно у серці одинокім,

      Що радощі мої печаллями взялись!

      Хоч гості, дзвонячи у кубки золотії,