Талант. Степан Васильченко

сміливо й радісно топчу я ті хащі ногами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні… Лечу…

      Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.

      Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне – не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.

      І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.

      Думаю: «Все одно – ніхто того не буде бачити…» І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.

      Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.

      «Я тільки хоч погляну очима», – умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй…

      Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину… Кидаюсь, як зо сну:

      «Де я?»

      Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша…

      А з усіх боків шумлять вікна – плачуть… Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.

      В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…

      Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце – буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!…

      В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.

      ІІ

      Ранок. Щось стукає в двері.

      – Хто такий?

      За дверима здавлений голос:

      – Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я – тутешній дяк…

      Увіходить: сива шапка, пальто – наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері – гарний…

      Знайомиться:

      – Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…

      Понесло горілкою, разом із тим бачу – в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.

      – Дерій, зажера, заїдливий…

      Питаю:

      – Не в миру з ним?

      – Не любимо й на перехід один одного. Не людина – собака пінява…

      Помовчав.

      – Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки