Украдене щастя. Іван Франко

або вовкам на зуби попадуся.

      Анна (хреститься). Господи!

      Жандарм (озирається на неї, витрiщує очi, потiм перемагає себе). А так! Недалеко вже було до того. Там пiд лiсом чути, як вони виють. Кождої хвилi могли, бестiї, зо мною привiтатися!

      Микола. Та роздягнiться, пане, сiдайте! Адже ж тепер, пiд нiч, далi не пiдете.

      Жандарм. Та куди вже! Нiг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, господи тобi слава, що з душею з того снiгового пекла вихопився! (Обтрiпується зо снiгу i починає роздягатися. Микола придивляється йому ближче.)

      Микола. А ви вiдки, пане шандаре?

      Жандарм. Та ходом з мiста.

      Микола. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але менi здається, що я вас десь колись бачив.

      Жандарм (смiється). Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хiба ж ти не пiзнав мене? (Клепле його по плечi.)

      Микола. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали… Анно, ба, а ти хiба не пiзнала Михайла?

      Анна (зовсiм забувшися, стоїть кiнець столу i, не дивлячись на них, шепче молитву). I остави, i ослаби, i вiдпусти, господи…

      Жандарм (регочеться). Анно! Господине! Що се вам на побожнiсть зiбралося? Що ж то, не привiтаєтеся зо старим знайомим?

      Анна (подає йому руку). Як ся маєте, пане шандар?

      Жандарм (хвилю пильно глядiв на неї, потiм пустив її руку, зцiпив зуби i вiдвернувся, говорить далi тiльки до Миколи). Ну, нинiшньої ночi не забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крiзь вiтер тi вовчi голоси, та й то так недалеко — ну, гадаю собi, вже по менi! I так менi нараз мовби хто приском поза плечима посипав. I в тiй самiй хвилi я побачив збоку свiтло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далi бачу, що стоїть на мiсцi… I вже я нiчого бiльше не думав, не мiркував, тiлько як не пущуся бiгти пiвперек снiгiв, через якiсь рiвчаки, замети та плоти. I бог його знає, вiдки в мене стiльки сили набралося. Гримнув чоловiк собою з десять разiв, то правда, але богу дякую, що хоть костi цiлi!

      Микола. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти менi, будь ласкав, що се з тобою? Вiдки ти взявся? Адже ж казали, що ти…

      Жандарм (регочеться). Ха, ха, ха! Що я що такого?

      Микола. Ну, та що ти погиб, умер…

      Жандарм (смiється ще дужче i пiдходить до нього. Микола цофається). Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небiжчик. Не вiриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.

      Микола (переляканий, хреститься). Свят, свят, свят!.. (Слабо всмiхається.) Ну, що ти дурницi говориш, Михайле? То не годиться з такими рiчами жартувати.

      Жандарм (грiзно). Ти думаєш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене! (Простягає руку, Микола вiдскакує). А, видиш! Та проте дарма! Знаєш, Миколо, пощо я прийшов?

      Микола. Ти? До мене?

      Жандарм. Еге! По твою душу. (Регочеться.) Ха, ха, ха! Ото налякав! Ну, не бiйся, бiдолахо! Твоя душа не така-то дуже цiнна рiч, щоб аж мерцi з гробу по неї приходили. Не бiйся, ади, я живий чоловiк, такий, як ти! (Плеще його по плечi.) А вiдки я тут узявся, се я тобi зараз скажу. Вернувши з вiйська, я продав грунт i хату i вступив до жандармiв, ось уже три роки служу. Зразу на границi був, пачкарiв ловив, а отеє пару недiль тому перенесли мене в сей повiт.

      Микола. I чи не можна було вiдразу