Мартин Боруля. Іван Карпенко-Карий

      Мартин. От бач! Де ж йому рiвняться? Коли б, господи, тiлько утвердили у дворянствi мерщiй. Ти кажеш, що Каєтан Iванович завiря, що коли вже депутатське собранiє признало, то й сенат признає.

      Степан. Каєтан Iванович казав менi: поклонись батьковi i скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремiнно утвердять, бо дiло в сенатi вже шостий мiсяць!..

      Мартин. Треба йому четвертей п'ять вiвса послать. Там як побачиш Каєтана Iвановича, нагадай йому про мендаль, вiн вже знає. Скажи: папiнька просили за мендаль. Не забудь.

      Степан. Добре, не забуду.

      Мартин. Iди ж снiдай, а я дещо звелю Омельковi.

      Степан пiшов.

      ЯВА VII

      Мартин, а потiм Омелько.

      Мартин (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тiлько дворянськi порядки позаводить… Вирядю Степана i приймусь за дворянськi порядки. (У дверi). Омелько, Омелько!.. (До себе). Хоч i коштує багато, та зате ж порiвняюся з Красовським.

      Входе Омелько.

      Ти б надiв чоботи.

      Омелько. На бiса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре i в постолах.

      Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського — i в постолах!

      Омелько. Хiба я його буду везти? Конi повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сiно засуну, те менi й байдуже.

      Мартин. Не базiкай! Надiнь, кажу тобi, чоботи!

      Омелько. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?

      Мартин. Роби, що велять! Вiзьми рядно велике квiтчасте та гарненько закрий сiно, щоб панич у реп'яхи не вбрався.

      Омелько. Який панич?.. Хiба Красовського панич поїде з нами?

      Мартин. Сто чортiв тобi в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович — такий самий панич!

      Омелько. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?

      Мартин. От я як трiсну тебе в пику твою репану, то ти не тiлько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.

      Омелько. Та за що ж биться? Панич-то и панич, пан — то й пан! Хiба менi язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, менi однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму.

      Мартин. Та одшукай ще, там, у коморi, був вандальський дзвiнок, i причепи пiд дугу.

      Омелько. Добре, пане.

      Мартин. Ти яких коней запрiг?

      Омелько. Лиску, Красавку i Блоху.

      Мартин. Ну й не iрод ти? Всi три з лошатами, а у Блохи аж двоє… Панича везе в город тройкою з дзвiнком, i ззаду табун лошат буде бiгти? Зараз менi перепряжи!

      Омелько. Та хiба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову не вгодю, то до вечера буду запрягать та випрягать…

      Мартин. Кулката в корiнь. Зозулю i Карякошку на пристяжку. Iди мерщiй!

      Омелько (про себе). Поки був чоловiком — i не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе. (Пiшов).

      ЯВА VIII

      Мартин, а потiм Степан i Палажка.

      Мартин (один). Поки-то