Не повертайся спиною до звіра. Тетяна Ковтун

і двадцяте сторіччя не виспівані. Я думу написав…

      – Про що?

      – Про Чорнобиль.

      Настя гмикнула і знову втупилась у вікно. На поля вздовж полотна вже впала ніч. Жодної зірки не проблискувало у грузькій бруднуватій чорноті, лише вдалині мерехтіли вогники якогось полустанку.

      – Знаєш, – і далі сповідувався юнак, – я довго був ніби на роздоріжжі. Хто зна, ким ти станеш: може, істориком або мистецтвознавцем? Це був момент захоплення старовиною. Коли я зробив свою першу бандуру, Павло написав на ній: «Нехай шашіль неслави не з’їсть її на стіні». Я відчув, що мушу будь-що продовжувати цю роботу. Але мені далеко до тих, хто нині зі сцени грає на старосвітській бандурі. Я ж обрав політех. Точніше, його мені обрали батьки.

      – Чому тебе звуть Ніндзя? – запитала дівчина, мовби не чула цієї сповіді, й глянула на Артема впритул.

      – Та це жартома. У нас усі мають якісь прізвиська.

      – Навіщо?

      – Так було заведено задовго до мене. Я прийняв цей порядок.

      – Запорізька Січ була своєрідним військово-чернечим орденом – це ви за аналогією з нею, так? Ось Бортник – старий парубок, і ви його наслідуєте.

      Артем розсміявся.

      – Це тільки збіг. А втім, я й не думав про таке. Справді… У нас майже всі хлопці неодружені.

      – Кобзарі мали таємну «лебійську» мову, пісні, танець, який був і магічним, і бойовим мистецтвом… – Настя спробувала викласти все досі прочитане на цю тему.

      – Та годі тобі! Ми тебе ніби налякали, чи що… А звідки ти все це знаєш?

      – Я з Таврійських степів, так само, як і Василина. У нас гарний шкільний музей, а я в ньому була за екскурсовода.

      – То ти – розвідниця! – розсміявся Артем.

      – Ні, я не налякана й не розвідниця. Я приїздила запросити пана Павла, щоб зі своїми товаришами заграв перед викладачами й студентами консерваторії, а він відмовився…

      – Запишався, – пожартував Артем, але ніби зважив подумки й нарешті сказав те, про що мовчав раніше: – У нього складний період. Знала б ти, як він страждає! Закоханий у Наталі. Її батьки – українці, підтримують зв’язки з батьківщиною через діаспору. Ця жінка дуже хоче, щоб він перебрався до неї в Париж.

      – То в чім же річ?

      – У чім-чім! У нього ж місія! Його місце – тут.

      – Тобто…Боже мій, цей Бортник вважає себе святим!

      – Може, він і справді святий. А що подвижник – то поза сумнівом. Серце в нього болить за Україну.

      – Нічого собі… – Настя похитала головою і замислилася.

      Нарешті вони вийшли на перон київського вокзалу.

      – А я скоро поїду, – Артем знову взявся заповнювати паузи в розмові.

      – Навіщо?

      – Куплю собі свитку. Немає в чому ходити на колядки, – він спіймав здивований погляд і пояснив: – Ми ж на Новий рік усім кобзарським товариством колядуємо у Києві. Зберігаємо традицію. І до вас додому прийдемо, якщо ти не проти.

      Настя знизала плечима чи то від холоду, чи то у відповідь на ці слова.