Облога Буші. Михайло Старицький

сил ворожих, затримали їх тут в іпермицерії наскільки мога, аби тим дати пану полковнику час діждатися підмоги у Барі. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинців?

      – А що ж, пане сотнику? – спитав середнього віку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало. – А скільки приходиться на козака тієї погані?

      – Та голів двісті на християнську душу… – відповів сотник.

      – Гм! Не дуже багато! – зареготавсь оселедець. – Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порішив би до обідньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то тра часу днів зо три або й чотири – не менше… чи так, братці?

      – Так, так! – відізвались деякі весело. – А такого убгати, як ти, то й тижня мало!

      – Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита, – по-моєму, хоч навіть на тиждень, а вмирати, братці, козакам не диковина, – сказав сотник і надів на голову високу смушеву шапку з червоним верхом і кутасом.

      – Даймо, – вставив старий козарлюга, – що настояще, по правді сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсім умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте – спробувати можна.

      – Тим паче, – додав сивий дід, – що доведеться тільки раз на віку скуштувати того меду!

      Всі засміялися і якось весело підбадьорились.

      – Так слухайте ж мого наказу, – єказав сотник, і все козацтво мовчки, покірливо поздіймало шапки. – Всіми своїми потугами, наскільки в нас є, ми засядемо в пригороді: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лівого – невилазне провалля, а просто – добре окопище з гаківницями та гарматами; відтіля нас і зубами не витягнуть: прохід до валів і вузький, і занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде ніде, а ми їх потроху і почнемо лущити та локшити… потіха вийде, та й годі!

      – Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!

      – Нащо й краще! – підміцнили чупруни.

      – Ну, а коли нас, по божому попуску, з тієї позиції виб’ють, то ми перейдемо у містечко, і тут хоча й трудніше нам відбиватися буде, проте ще днів зо два чи зо три продержимось…

      – Чого не продержатись? Продержимось! – підкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалні здіймав хоругов.

      – А щодо замка, то ми його лишимо на дітей, на дідів та на жоноту, – провадив сотник. – Доки ми будемо кришить ворогів, то й вони допомагатимуть нам з високих бійниць, а коли ми всі поснемо сном козацьким, то наші сестри й подружжя продержать ще замок днів з пару, бо він і сам по собі недосяжен. А коли нарешті увірветься всередину ворог, то вони зуміють не датись у руки живцем і не попустять наших святинь на поругу!

      – Не дамося живцем! – покрикнула грізно жонота.

      – Зуміємо вмерти, – відказала відважно Орися, виступаючи наперед, – і святині нашої в руки поганців не кинемо!!

      – Батькова дочка! – зауважив кобзар.