Берег любові. Олесь Гончар

тимчасове замир'я, племена не виявляли войовничості, і Назон міг безтривожно заглиблюватись у їхні степи, вражений красою цієї варварської весни, морем червоних квітів, що їх і через тисячі літ прийдущі вчені-ботаніки називатимуть «скіфськими тюльпанами». Оживала душа. Із римських гнівів, з кромішньої пітьми відчаю добував він тяжкі зерна мудрості, з пережитої катастрофи виніс він спокій. Стрункі, не зломлені щогли виніс із самого осереддя бурі. Ці простори, ця весна повертали його духові ясність і міць. Почував дужим себе. Беззбройний блукав степами, заводив розмови з вершником, із волопасом. І йому було їх не страшно, вони, виявляється, здатні на приязнь, на мудрість і жарт… І ось тоді він для себе відкрив, що перед ним – люди. І ці люди вечорами розкладали серед степу свої розкішні багаття, частували римлянина смажениною, овечим сиром та медами, а потім співали. Ці люди мали здатність до співу! Співали, як Орфеї, як давні твої боги, ні, краще за богів… На берегах Тібру безжурну юність твою обдаровували таким співом тільки римські твої, в самий серпанок одягнуті коханки-арфістки.

      У давнім ваше, наше у майбутнім.

      Для вас земля, а наша далечінь.

      Сказав після цього центуріонові:

      – Не проливай більше їхньої крові. Сховай меч, замирись. Вони вміють співати. Вони теж люди.

      І навіть він, грубий, звиклий рубати голови воїн, зрозумів цього разу Овідія, послухався, – невідомо тільки, чи надовго.

      В один із вечорів поет уже разом з ним попрямував до степового кострища, і знову – при синіх смерках, при ясних зорях – користались вони варварською гостиною, де серед трав варилася проста кочівницька їжа в мідних казанах на триногах, що форму свою збережуть і для далеких нащадків. Степ цей був звиклий боронити себе. Та хоч мистецьки кар-бована зброя весь час поблискувала при людях, чвар, однак, цього вечора не було, дружній сміх племені дзвенів біля вогню раз у раз, і матері-кочовички, зовсім не схожі на вовчиць, спокійно годували грудьми своїх опецькуватих степових Ромулів та Ремів.

      Ще не було ні сарматок, ні половчанок, не було й гордовитих веселих слов'янок, ще їм належало тільки вродитись, прийти із майбутнього, а вогнище степове для них уже палахкотіло, і їхній прабатько – танець вогнистий – уже кружляв, брязкотів оздобами, і пісняпраматір уже творилася, ткалася із людської задуми, із тиші й зірок. Сухим, запашним повітрям степу дихав на повні груди Публій Овідій Назон. Мудрими очима, що стільки всього перебачили, споглядав, як юна дівчина в золотих дукатах перед ним танцювала, перевершуючи красою все, чим він колись впивався у римських хмільних ночах.

      – Даная назову тебе, – сказав їй після танцю. – Даю тобі богині ім'я, бо ти богорівна.

      – Негоже дочці першого карбівничого племені носити чиєсь ім'я. В мене є власне.

      – Яке?

      – Кигитка звати мене, за іменем птаха, якого ти ніколи не бачив і не чув.

      Якби йому того вечора вернулася молодість! Якби ця юна танцівниця й співачка могла покохати