Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

коли я, приловчившись, поклав на коліна під партою книжку та перенісся у Січ, наді мною нависла грізна тінь Павла Степановича:

      – Чим це ти так захопився?

      Застуканий зненацька, я хотів був сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене:

      – Дай сюди!

      Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторінки.

      – Хороша повість, – схвалив він мій смак. – Але це не значить, що її треба читати під час уроку… Повтори те, що я щойно пояснював!

      Я мовчав. Жодної думки не міг видобути із своєї голови, запамороченої запорозьким життям. Жодного слова.

      Ох, Гоголь, Гоголь! Микола Васильович! До чого ти звів найпалкішого свого шанувальника! І тебе не мучить совість, великий письменнику, коли ти бачиш нещасну, похилену постать, з опущеною головою, з жалісним «брехунцем» на худій потилиці?