Спокуси святого Антонія. Емма Андієвська

мить – подобу плуга,

      Мені по спині і на плечах стрімко плига,

      І морок – вишкварками – попід ноги – трусок, —

      Бісища натесали з мене купи трісок,

      Я – жменька немощів, а Ти – ні пари з уст.

      Я гину, Господи, благаю – озовись!

      XVI

      Біс у мереживах – рожева колба-пень

      На коліщатах (присмерку форпости)

      Підкочує під душу дім розпусти.

      Ще інші двоє – лисками з купин

      (На голім тілі – глиняний жупан) —

      Мене у яму, там, де гниль і підступ

      (Крізь лійку плоті маю в пекло впасти, —

      Мій маратонський біг, що – скільки перепон!) —

      І знову я стою в черві – по пояс.

      Мене бісища – на шматки, як паюс,

      Аби я – геть від Тебе, – їм покірний,

      І душу, булочку, що тільки но – з пекарні. —

      О Боже, Ти, що наскрізь – суще і пусте,

      Рятуй мене або – від себе відпусти.

      XVII

      Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв, —

      За мить в Тобі – хай – пекла нескінченні тижні.

      До Тебе всі шляхи, та – віддалі – й сутужно, —

      А я й через рівчак – так тяжко, так помалу.

      О Боже мій, єдиний мій, помилуй

      Оцю ганчірку тіла, яка ще – звитяжне.

      Я вже не відрізню, що – різне, що – тотожне, —

      Не біси – Ти в мені і по мені, як молот.

      Заради Тебе я себе ущент розтринькав,

      Щоб Ти в мені розлігся луками, і тронка

      Нутра, як – з-під води, – про цей новий набуток,

      А я, що доти, як соломою набитий,

      На з’явах поковзнувся – і забракло сил, —

      В Тобі ж бо від проваль – страшніші – небеса.

      XVIII

      Бісище риба-меч, який в мені – нудоту,

      Чортиська-пуголовки, біси – кінні й піші, —

      І кожному із них – я – наймиліша паша.

      Виделка-біс, – бородавки очей надуті, —

      Із мене – пеклові – за сумніви – податок

      Під щелепів, зубів і шерсти сизий пошум. —

      Тут ратиця – мене, там – клешні, як папушу. —

      О Ти, мій просвітку, о Боже, де Ти, де Ти,

      Бодай на мить спини оцей бісівський вир,

      Цю піну в мозку, що – як курячий навар,

      Цей присмерк, що – свідомість – язиком гіркавим!

      Чи Ти вже розігнув усесвіту підкову

      І кожному, що – в думах – виразку, – сабур,

      Лиш я не додививсь, що Ти – в мені – собор?

      XIX

      В мені самому – присмерку діди.

      Прозору шкірку світу – надто вощіп.

      А дихати в Тобі – дедалі важче,

      Хоч я вже крізь загати духа йду.

      В залозах всесвіту набряк гіркий мигдаль,

      Та неба шийка – щораз далі й – вужча,

      А Ти, – ще недосяжніше і вище, —

      Чи Ти розгнівався, – і я Тебе – ніде?

      Занадто густо скрізь – бісівське мливо,

      Яке – на душу олов’яну млявість,

      Та ще й чортиська-щипавки – під пахви. —

      Мене обсіли біси, як ропухи,

      І я… Душа без Тебе засина,

      Як муха, що