Спокуси святого Антонія. Емма Андієвська

я не жменька попелу і втоми

      (Хоча мене ще вдосвіта зорав

      Бісище, що – на вусиках зорі, —

      І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,

      Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —

      Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), —

      А – віз усесвіту, в який мене запряг

      Ти сам…

      X

      Цей світ – ріка, де я – вода й дараба,

      А Ти в мені, як буря, що не вщухла.

      Все видиме – лиш приступці і чохли.

      Ти мури нахилив мені до ребер,

      Де ґнотиком – душа, сумний доробок,

      Що тільки но – у лещатах і – чахла,

      Аж поки Ти їй – замашного щигля,

      Аби вона, як рибна кістка, – руба,

      І вже їй – ні погрози, ні волання.

      Скубуть її, як стиглий кущ малини

      Ще сумніви, отруйні мозку трутні,

      Та я до Тебе, – що страшніші втрати, —

      Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут.

      Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!

      XI

      Вода мені у скронях – крап – і – крап, —

      Видовжує у потойбіччя дебет.

      Вітряк-бісище (світло стало дуба,

      Повітря – із залізних, довгих круп), —

      Він меле серце під хитинний скрип, —

      Навколо мене – то бігцем, – то – диба.

      А я – немов у виразках худоба,

      Яку – валками серполезих скребл.

      Гілля – з ребра, і я над світом висну,

      Повз мене і крізь мене зими й весни

      І зернята річок, і зародків кулони,

      І біси, що, одягши кущ калини,

      Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. —

      Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?

      XII

      Трикутний біс – із черевом вельможі, —

      Калаталом мені між очі брязка.

      Тримаючись за довгу шию бризки,

      Отрутою чортисько промінь маже,

      Аби мені – й останній цей проміжок,

      Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,

      А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,

      Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,

      Аби душа – ні даху, – ні родини. —

      Я – попіл, що лишився від ридання,

      Пожбурений на смітник пітьми – рептух,

      Що із-під тліну усвідомив раптом:

      Я так поволі, як з-під кия, вчусь,

      Що ця моя ганьба – моя єдина честь.

      XIII

      Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,

      А просто – в серці, – як підземний зсув.

      Бож Ти – фарватер, де мене несе,

      І Ти в мені – на всі лади, як – дека.

      Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,

      Могила, на якій і хрест осів.

      І той струмок в мені, де небеса,

      Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.

      Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,

      Де сатани, – із присвистом, – екіпа.

      Мій мозок, як в дірках порожня шанька,

      Я так… Мене – до тла – і порошинка,

      А я усе ще – маслаки питать,

      Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.

      XIV

      Я заблукав. Цей світ – чавунний