Спокуси святого Антонія. Емма Андієвська

ару макітру!

      ІІ

      Не світло – нескінченні мури з пемзи,

      Що в них застрягли духи пітьми спрутом

      І б’ють мене кочергами, – навпроти

      Із пащі – просто в серце – довгий пазур,

      А я – ріка, де Бога й чорта – позов, —

      І човен. Ти велів мене попрати,

      І ось мене колошкають зі спритом

      Мармизи пекла зрана і допізна.

      Я залишив мерзенне, хиже й підле,

      Аби мене скубли отут, як падло,

      Стоніжки з пиками звірюк й єхидни.

      Не знаю вже, це я чи світло худне,

      Втомився я, а Ти, як в рані – сіль —

      Невже ніколи я – Твоїх осель?

      ІІІ

      Падіння це чи просто – в світло спуск,

      Що так у без’язикість завело,

      Аби в мені Ти, Боже, як валун,

      Й живцем – печінку – не орел – Твій перст?

      Бісище губку з оцетом – на спис —

      Й мені вуста, де на хресті з волань

      Я так дослухуюсь Твоїх велінь,

      Що я – не я, а світла чорний спазм,

      А Ти в мені – ще дужче перегини,

      Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегони

      Повз бісів нескінченні колонади. —

      Мене від зла, що колом в колі, нудить,

      Яке чигає, аби Ти в мені замовк, —

      Тебе не чути – найстрашніша з мук.

      IV

      Ти, Боже, ключ й водночас і ворота,

      А я, як безнастанний в Тебе – стук.

      Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», —

      Цей світ для мене, як стара верета.

      Тобою жити, – як в Тобі – вмирати.

      Я весь Тобою, наче кров’ю, стік.

      Я так – без шкіри, мозку, без кісток,

      Мене ж бо можна і в сльозі зварити.

      А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти,

      І Ти віддав мене гієнам жерти,

      Аби бісища – на всі кутні, – й хитро

      Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —

      Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. —

      Все знаю, та не доберу чогось.

      V

      Біс головешки підклада під душу.

      Зі шпарки кожної – семиголові гади, —

      На сідало посіли й світло гудять.

      Чорт власну кишку висмикнув піддашшям

      Й очепами – мене гуртом – під дишель,

      Аби я на коліна від огиди,

      Щоб морок, скориставшися з нагоди, —

      Назавжди в серці – небуття підошви.

      Чортище збоку, осідлавши лавку, —

      Подобою – на ратицях – полівка,

      Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, —

      На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь,

      І я везу бісівський почт, мов шкапа. —

      Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер.

      VI

      Ти – все в мені – і помисли, і дії,

      Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.

      Тебе я, Боже, серед пекла здибав

      Й відтоді все ніяк не відгадаю,

      Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я.

      Весь світ, все звичне – раптом стало дуба.

      І хоча я Тобі себе й віддав був,

      Нутро мені – ще й досі біси доять,

      Немов я їхнє немовля зарізав,

      Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —

      На колесо – і між собою ділять, —

      І пекло й далі клепле мою долю, —

      Та я – по вінця – від Твоїх чудес, —

      Бо Ти – змагун, я ж – Твій метальний диск.

      VII

      На вухо – три чорти – содомську казку,

      Аби душею – гадяче відлуння:

      «На хрест – і лагіднішого від лані!» —

      Чортиська – щука-рись й гієна-кізка

      Мене шматують, я тут гірше кузьки, —

      За ноги й руки – й тягнуть геть від ліній,

      Що – куля світла – по стерні від льону, —

      І кожен мною, як об землю – козир,

      Що їх – бісища, – двометрові блохи. —

      Я вже оглух від пазурів і бляхи,

      Мій зір кривавить від оцих зображень,

      Які мені – щомиті – пекла брижі.

      Аби, – як стій, – крізь панцери навколо —

      Стернею – в кулі світла – Ґраля келих.

      VIII

      Мені