Біле ікло. Джек Лондон

Він не встиг далеко відійти. З першими сутінками він поквапився зробити привал та подбати про те, щоб назбирати побільше дров для вогнища. Погодувавши собак, він приготував вечерю, а повечерявши постелив ковдри поближче до багаття.

      Але відпочити йому так і не вдалося. Перш ніж він зміг заплющити очі, вовки підійшли загрозливо близько. Більше не треба було вдивлятися, щоб їх розгледіти. Вони оточили його вузьким колом. І він ясно бачив їх у світлі багаття – одні лежали, інші сиділи, повзли до нього на животі або ж походжали взад і вперед. Деякі навіть спали. То там, то тут він бачив, як вони дрімали, згорнувшись у клубок, для нього ж сон тепер був неможливим.

      Він підтримував яскравий вогонь в багатті, знаючи, що лише він і зупиняв вовків від того, щоб вп’ястися своїми голодними іклами в його плоть. Дві його собаки гавкали та скавчали, не відходячи ні на крок, тулячись до нього з обох боків в пошуках захисту, а коли вовк підходив ближче, аніж зазвичай, вони починали відчайдушно гарчати. Зачувши гарчання собак, коло вовків оживало і вони, підіймаючись на лапи, робили спроби підібратися ближче, нестримно ричали та вили. Потім коло знову стихало і то там, то тут вовки знову лягали, поринаючи в дрімоту.

      Та їхнє коло постійно звужувалось. Потроху, кожного разу на дюйм. Інколи вовки підповзали настільки близько, що зрештою опинялися майже на відстані стрибку. Тоді він брав з багаття головешки побільше, і щосили жбурляв їх у зграю. Після цього вовки завжди різко відступали. Їхній відступ супроводжувався лютим виттям та переляканим ричанням, коли добре націлена головешка влучивши обпікала осмілілого звіра.

      Ранок Генрі зустрів втомленим та виснаженим, і силкувався не заснути після безсонної ночі. Вдосвіта він приготував сніданок і зі світанком, о дев’ятій годині, коли вовча зграя почала відступати, він став до роботи, котру обмірковував довгими годинами цієї ночі. Зрубавши декілька молодих дерев та прив’язавши їх до ялинкових стовбурів, що росли поряд, він змайстрував поміст. Взявши мотузку від саней і перекинувши її через поміст, з допомогою собак він підняв труну нагору.

      – Вони добрались до Білла і можливо доберуться до мене, але вони точно ніколи не доберуться до вас, молодий чоловіче, – звернувся він до покійного, який тепер спочивав у своїй могилі на деревах. Потім Генрі вирушив у дорогу. Сани, які тепер стали легшими, підстрибували позаду собак, які бігли завзято, бо також знали, що опиняться у безпеці лише тоді, коли доберуться до Форт-МакГеррі. Вовки вкрай осміліли і тепер бігли риссю позаду та по обидва боки від саней, висолопивши червоні язики та демонструючи схудлі боки, на яких з кожним рухом проступали горби ребер. Вони були страшенно худими, просто кості обтягнені шкірою з тонкими жилками замість м’язів – такими худими, що Генрі подумав, це диво, що вони ще на ногах тримаються, а не падають прямо у сніг. Він побоявся подорожувати до темна. Опівдні, сонце не тільки осяяло південний горизонт, а навіть показало на небі свою бліду золотисту верхівку. Для нього це було попередженням. Дні