Біле ікло. Джек Лондон

Генрі, – м’яко докорив йому Білл, – ти нічого не забув?

      Генрі акуратно озирнувся навколо і похитав головою. Білл підійняв свій пустий кухоль.

      – Кави ти не отримаєш, – заявив Генрі.

      – Невже закінчилася? – занепокоївся Білл.

      – Ні.

      – Думаєш, вона шкодить моєму шлунку?

      – Ні.

      Обличчя Білла почервоніло від гніву.

      – Тоді будь ласкавий поясни, в чому справа і не дратуй мене, – сказав він.

      – Спенкер зник, – відповів Генрі.

      Білл помалу повернув голову з виглядом людини, яка змирилася з зрадливістю долі і не підіймаючись з місця, перерахував собак.

      – Як це сталося? – сухо спитав він.

      Генрі знизав плечима.

      – Не знаю. Може Одновухий перегриз його ремінь. Сам він цього точно не зміг би зробити.

      – Шолудивець, – протянув понуро Білл, стримуючи гнів, що кипів у нього всередині. – Свій ремінь перегризти не зміг, так перегриз ремінь Спенкера.

      – Що ж, у будь-якому разі неприємності Спенкера скінчились. Я думаю, що до цього часу він уже перетравився та підскакує у череві двадцятьох вовків по околиці, – пролунала з вуст Генрі епітафія останньому зниклому псу.

      – Випий кави, Білл.

      Та Білл похитав головою.

      – Ну ж бо, давай кухоль, – попросив Генрі, підіймаючи кавник.

      Білл відсунув кухоль в бік.

      – Хай мене дідько забере, якщо я випью кави. Я ж сказав, що якщо якась із собак зникне, то не буду пити, то не буду.

      – Кава напрочуд смачна, умовляв його Генрі.

      Але Білл не піддавався і з’їв сніданок всухом’ятку, раз по раз проклинаючи Одновухого за його витівку.

      – Сьогодні ввечері я прив’яжу їх так, щоб вони не дістали один до одного, – заявив Білл, коли вони вирушили в дорогу.

      Вони проїхали трохи менше ста ярдів, коли Генрі, який йшов попереду, підібрав предмет, на котрий натрапив снігоступом. У темряві він не зміг його розгледіти, але на дотик зрозумів, що було у нього в руках. Він жбурнув його назад і, вдарившись об сани, предмет поскакав прямо під ноги Біллу.

      – Може це тобі ще знадобиться, – сказав Генрі.

      Білл скрикнув. Все що лишилось від Спенкера – палка, до якої він був прив’язаний.

      – І шерстинки не лишили, – повідомив Білл. – Вони навіть ремені з палки зжерли. Вони страшенно голодні, Генрі, і боюсь вони зжеруть нас ще до того, як ми доберемося до місця.

      Генрі зухвало засміявся.

      – Вовки мене ще ніколи не переслідували, але мені доводилося потрапляти і не в такі халепи, з яких я виходив цілим і неушкодженим. Білл, друже, купка нодоїдливих істот, це ще не привід для хвилювань.

      – Не знаю, не знаю, – з ноткою очікування недоброго у голосі, пробуркотів Білл.

      – Що ж ти про це дізнаєшся напевне, коли ми приїдемо в МакГеррі.

      – Мені б твоєї впевненості, – із сумнівом твердив Білл.

      – Ти просто не в формі, ось і непокоїшся, – категорично заявив Генрі. – Тобі потрібен хінін, і я збираюся нашпигувати тебе ним під зав’язку, коли