Страшний Суд. Василь Басараба

верховодок і окунів.

      – Ого, яка велика. Ого, як багато, о, а та блискуча ротом ворушить, воду п’є, – захоплено вигукував малий.

      Риба у воді почала приходити до тями, бити хвостами, здіймати хвилю.

      – Ой, ти всю викинув! Що нам із нею робити? – зазирнула теща через плече до ванни.

      – Хай живе. Он Назарчик буде її годувати, – засміявся Богдан.

      – Буду, – серйозно і рішуче сказав малий.

      – А твій тато де? – спитав малого.

      – Тато ще на базарі, – замість сина відповіла Галя. – Скоро має бути.

      Олена Петрівна жила з дочкою й зятем у просторій трикімнатній квартирі в обкомівському будинку. Тесть ще встиг отримати це поліпшене житло, працюючи завідувачем відділом обкому партії. Тримався на посаді до останніх днів, аж поки й обком не пішов на дно.

      Коли несподівано померла Ліда, Микола Іванович дуже близько взяв те до серця. Смерть дочки і спричинила перший інфаркт. Тоді Богданові довелося рятувати тестя. У лікарні зробили все, щоб швидко поставити його на ноги.

      Але не минуло й року, як сталося непоправне. Медицина виявилася безсилою. Тож мусили вони вслід за першою пережити й другу біду. Миколу Івановича поховали поруч із дочкою, хоча деякі впливові колишні партійці і пропонували почесне місце на центральній алеї. Там, неподалік від входу, де вляглися навічно ветерани й функціонери минулої влади, придавлені зоряними мармуровими монументами.

      Миколі Івановичу поставили в голові хреста. На тому наполягала Олена Петрівна, не дослухавшись до рекомендацій деяких занадто метушливих партійців. І дуже правильно зробила, бо Микола Іванович ніколи не був заядлим ортодоксом. Він і незалежність прийняв як об’єктивну реальність, а не якусь фатальну помилку. Не так, як деякі сусіди в обкомівському домі, які на всі заставки лаяли Горбатого й «рухівців», а самі вже метушливо стали налагоджувати власний бізнес. Облаштовували ятки й кіоски на базарі, фірми й фірмочки, організовували спільні підприємства. Шляхом ділення колишніх цехів і виробничих ліній примножували власні статки.

      Микола Іванович добув до пенсії на викладацькій роботі у приватному виші. Стало в пригоді і звання кандидата наук, і давні зв’язки. Він став розказувати з точністю до навпаки вітчизняну історію: біле ставало чорним, а чорне – білим. Можливо, і себе переконав би, якби не та хвороба.

      Він уже встиг переступити пенсійний поріг, але роботи не полишав. Казав, що добуде до кінця року, а там побачить. Але не добув, «швидка» забрала його з університету, довезла до лікарні, та вже було пізно.

      Богдан не раз думав про те, що все могло бути по-іншому. Якби знати наперед. Але ж ніщо не віщувало біди: Микола Іванович не скаржився, почувався бадьорим. За день до того вони бачилися, Богдан пропонував йому лягти в клініку. Та тесть тільки відмахувався. Усе нормально, мовляв.

      – Богдане, я тобі борщу насиплю, – увійшла з кухні теща. – Червоний, з квасолею. Як ти любиш…

      Вона знала, чим можна порадувати зятя, завжди казала оте «насиплю». Її борщі виходили на славу, і Богдан ніколи не відмовлявся. А на цей раз похитав головою.

      – Дякую,