Страшний Суд. Василь Басараба

і він їздовим у колгоспі був. А спився вже і пив начорно. Ото одного ранку знайшли його в баюрі посеред села: упав п’яний носом у ту калюжу вночі, коли додому йшов, і захлинувся болотом. Так і казали в селі всі, що то йому кара згори, що то за людські сльози. Бо ж не одну лише нашу родину він на погибель прирік. Хоч міг багатьох порятувати, та не хотів. Бо ж не лише вислужувався, а й був ласий поживитися чужим добром. Тож і захлинувся в багнюці від тої пожадливості…

      – То це ж він один, а скільки таких ще й досі живе, і совість їх не мучить, і ходять у заслужених, – махнув рукою Олег і сплюнув убік.

      – Нічого, дорогенькі, кожному воздасться по його заслугах. Рано чи пізно, не йому, то його нащадкам… На все воля Божа, і шляхи Господні несповідимі.

      Сергій переніс із капота на траву й розклав на газеті закуску та стаканчики, відкрив другу пляшку.

      – А може, не будемо? – знову невпевнено казав Іван Йосипович.

      – А що, мені її назад везти? – дивувався Сергій.

      Олег дивився на всіх із глузливим блиском в очах.

      – Що, втрьох пляшки не вип’єте? Якби мені оце не їхати, я б вам показав, як це робиться!

      Він устав і пішов витягувати вудочки.

      Без зайвих зволікань вони втрьох допили ту пляшку. Сергій налив раз-другий-третій, без поспіху і за розмовою не зогледілися, як уже й порожня.

      Олег підійшов від машини, глянув згори і вигукнув:

      – Ого! Молодці. А закусі було море! Як завжди… чуєте, у мене в машині є ще одна. Будете?

      Усі дружно занікали й захитали головами, ще й у три голоси крикнули: «Не будемо!» Ще й на ноги зірвалися.

      Через деякий час почали збиратися. Повитягували вудки з води, поскладали і позмотували. Побродили трохи в соснах і березах, вище від озера. Позазирали довкола, чи не вибився де який гриб. Не було, тільки подекуди мухомори гонорово визирали.

      Олег не поспішав, і вони його не квапили. А куди рватися? У лісі така благодать, тиша й прохолода.

      Вернулися до машини, а Олег у воді. Хлюпається неподалік від берега, бризки здіймає. Сергій і собі швидко роздягнувся, вскочив у воду, Богдан, не довго роздумуючи, за ним.

      – Далеко не пливіть, я вас рятувати не буду, – гукнув їм услід Іван Йосипович і влігся на траві.

      Невдовзі всі троє вилізли на берег, стояли й обсихали на сонці.

      – Що, пияки, якби я не вскочив у воду, то самі й не додумалися б, позаливали очі й бродять поміж деревами, – кепкував з обох Олег. – Як це так – бути на озері й не скупатися? Що то горілка з людиною робить!

      Вони у свою чергу підсміювалися над Олегом, казали, що він сам сп’яну згадав про купання, що випив усього дві чарки зранку, а ще й зараз далеко від них не відстав. На що Олег з усмішкою погрожував, що зараз витягне третю пляшку й вони позмагаються, хто скільки осилить. А де юшка?..

      Іван Йосипович, почувши таке, рішуче звівся на ноги, підійшов ближче:

      – Ви, дорогенькі, зараз дожартуєтеся… Ніякої третьої, ніякої юшки… Пора їхати… Юшка