Зелений Генріх. Готфрид Келлер

поспішав, не даючи собі перепочинку, на збори якого-небудь товариства, щоб виступити там із палкою промовою, або ж піднімався, схвильований і піднесений, на підмостки і залишався там до пізньої ночі, прагнучи здолати незвичну для нього мову високих ідеалів, і ця боротьба пристрастей коштувала йому, можливо, більших зусиль, аніж трудовий день. Усе це кінчилося тим, що смерть наздогнала його несподівано, і він помер у розквіті сил, у тому віці, коли інші тільки ще готуються здійснити справу свого життя, помер, сповнений нездійснених задумів і надій, так і не побачивши початку нового часу, якого він і його друзі чекали з такою впевненістю. Дружина його залишилася сама з їх єдиним сином, хлопчиком п’яти років, і цим хлопчиком був я.

      Якщо людина в чомусь обділена долею, те, чого бракує, здається їй удвічі дорожчим того, чим вона насправді володіє; так було й зі мною, коли, слухаючи довгі оповіді матері про батька, я починав усе більше й більше сумувати за ним, хоча я його так мало знав. Мій найвиразніший спогад про нього відноситься чомусь до часу за цілий рік до його смерті й пов’язаний усього лише з однією короткою, але прекрасною миттю, з однією недільною прогулянкою, коли ми йшли, вже надвечір, по полях, і він узяв мене на руки і, висмикнувши із землі картопляний кущик, почав мені показувати бульби, що набрякали, прагнучи вже тоді вселити мені поняття про Творця Всевишнього та пробудити почуття вдячності до нього. Я бачу, як зараз, його зелений сюртук, світлі металеві ґудзики біля самої моєї щоки та його сяючі очі: пам’ятаю, що я зі здивуванням заглядав у них, зовсім забувши про зелену стеблинку, яку він високо тримав у витягнутій руці. Згодом мати часто згадувала цю сцену і з гордістю за чоловіка розповідала мені, як зворушливо та прекрасно він тоді говорив і яке глибоке враження справили його слова на неї й на служницю, що супроводжувала нас. Образ батька відображався в моїй пам’яті й у більш ранню пору: одного дня вранці, вирушаючи на декілька днів на навчання, він несподівано з’явився переді мною в зеленому мундирі стрільця, при повному похідному спорядженні, вельми здивувавши мене своїм дивним і незвичним виглядом; так і цього разу його вигляд злився в моїй уяві з милим моєму серцю зеленим кольором і з веселим блиском металу. Про останній час його життя в мене збереглися тільки дуже смутні спогади, а риси його обличчя й зовсім стерлися в моїй пам’яті.

      Іноді я замислююся над тим, яка гаряча та незмінна любов батька й матері, що назавжди зберігають прихильність навіть до своїх заблудлих дітей і не можуть вигнати їх зі свого серця, – і якою ж протиприродно жорстокою здається мені тоді мораль так званих чесних і порядних людей, здатних забути тих, хто створив їх, відректися від них, виправдовуючись тим, що їх батьки – погані люди, що зганьбили своє ім’я, і тоді мені хочеться прославити любов сина, який не відкине і не покине батька, навіть якщо той одягнений у дрантя й усі його зневажають, і мені зрозуміла благородна скорбота дочки, яка зі співчуття готова зійти