Обережно, діти!. Марія Ткачівська

повторюючи кожен номер, який я бачив. Тридцять п’ятий, тридцять сьомий, тридцять дев’ятий, сорок третій, сорок третій… А сорок четвертого не було. Невже встигли за день знести? Я оглянувся, обійшов кожен будинок з усіх боків. Усе здавалося мені надто чужим. Мені забороняли розмовляти з чужими, і я нікого ні про що не розпитував. Спочатку подивився наліво, потім направо, потім знову наліво. Майже так, як казала вихователька.

      Машин було стільки, що я не наважувався перейти вулицю. Таємно приєднався до якоїсь тітоньки й вирішив іти з нею далі. Тітка весь час оглядалася то на мене, то на свою сумку. Можливо, вона хотіла, щоб я їй допоміг. Я тільки наблизився до її руки, як вона рвонула кудись вбік і з фразою «Ходить вас тут усіляких» зникла за рогом будинку. Мабуть, вирішила скористатися допомогою тих, що тут щодня ходять, – подумав я і почимчикував в інший бік.

      Виявилося, це була не моя вулиця. Я вирішив знайти свою. По дорозі помив у фонтані ноги, побавився із загубленим кошенятком, з’їв усі цукерки, які місяць носив у наплічнику, сів на лавку і відчув, що мене знову почав боліти живіт. Почало темніти. Людей ставало чимраз менше. На мене ніхто не звертав уваги. Раптом мені стало страшно: що робити, якщо я не знайду свою вулицю і буду змушений ночувати тут. Я сидів на лавці й пригадував дідуся, як він бідолашний буде хвилюватися, коли йому зателефонують і скажуть, що я не повернувся додому. Він обов’язково напише в передачу «Жди меня», яку ми з ним щотижня дивимося, і мене шукатиме по всіх вулицях ведуча програми (не пригадую, як називається тітка з передачі). Як плакатиме мама і як лаятиме виховательку за те, що не встерегла мене. Я витер рукавом носа й почав озиратися. Мудрі ідеї завжди приходять блискавично. Таксі! Я знаю, як виглядає стоянка таксі. У мене був автопарк із стоянками. Бодько казав, що в нього також такий був, де поміщався мільйон «мерседесів». Я знав, що він бреше, але Бодько бився в груди і сто разів казав «Слово пацана».

      Мама казала, не можна ніколи сідати з чужими в машину. Таксист – це не чужий. Це просто професія. Вихователька також чужа, і мама не боїться залишати мене з нею. А якщо таксист виявиться шпигуном? Що краще: чекати, спати на лавці, з якої тебе зараз же викинуть бездомні, бо ти для них становиш конкуренцію, чи чекати на якогось гангстера? Чи потрапити в руки таксиста-шпигуна?

      Водій відчинив двері і глянув на мене.

      – Тобі куди?

      Виявляється, все значно простіше, ніж я думав.

      Я підтягнув кашкетика і підвів угору очі. Біля мене стояв височенний чоловік з білявим волоссям у темній куртці та шарфику. Певно, шпигун. Я мовчав.

      – Ти з ким?

      Я мовчав.

      – Сам?

      Цього разу я похитав головою.

      – Свою адресу знаєш?

      Я кивнув головою:

      – [email protected].

      – Я про вулицю. Не бійся, я тебе не з’їм.

      – Зовсім я не боюся. Канібали водяться лише в Австралії і Новій Зеландії, – згадав я те, про що читав мені дід. – Мені просто не можна спілкуватися з чужими. А ви шпигун?

      – Ні, я таксист. То швидше ти шпигун, бо тиняєшся сам по вулицях.

      – Шкода.