Ім’я рози. Умберто Эко

Убертине. Хіба твоя Ангела Фоліньянка не розповідала, як одного дня дух її у найвищому захваті перенісся у Христовий Гріб? Хіба не казала вона, що спершу поцілувала йому груди, а він лежав із заплющеними очима, тоді поцілувала його в уста і відчула, як з тих уст сочаться невимовно солодкі пахощі, а через якусь хвилю притулила свою щоку до щоки Христа, а Христос погладив її по щоці і пригорнув до себе, і тоді – твердила вона – щастя її сягло вершини?..

      – Хіба це якось стосується чуттєвого потягу? – спитав Убертин. – То був містичний досвід, а тіло було тілом Нашого Господа.

      – Може, я звик до іншого в Оксфорді, – сказав Вільям, – там містичний досвід мав дещо інший характер…

      – Все в голові, – усміхнувся Убертин.

      – Або в очах. Відчуття Бога як світла, споглядання Його у промінні сонця, в образах у свічаді, у ряхтінні барв, що оповивають часточки упорядкованої матерії, у мерехкотінні денного світла на мокрому листі… Хіба така любов не ближча до любові Франциска, який славив Бога у його створіннях, квітах, травах, воді, повітрі? Не думаю, що така любов може завести на манівці. А от любов, яка переносить дрож плотських зносин на бесіду з Усевишнім, мені не до вподоби…

      – Блюзниш, Вільяме! Це не те ж саме. Від екстазу серця, залюбленого в Розп’ятого Ісуса, до розтлінного екстазу лжеапостолів з Мон-тефалько – величезний стрибок униз…

      – Вони не були лжеапостолами, то були брати Вільного Духа, ти сам це казав.

      – Байдуже! Ти не знав усього про той процес, я сам не наважився прикласти до актів деякі зізнання, щоб демонська тінь навіть на мить не торкнулася того підсоння святості, яке Клара там створила. Але я таки дещо дізнався, таки дізнався, Вільяме! Вони збиралися ночами в льоху, брали щойно народжене немовля і кидали одне одному, аж поки воно не вмирало від стусанів… чи чогось іншого… Той же, хто востаннє спіймав його живим, на чиїх руках воно помирало, ставав проводарем тої секти… А тіло дитини роздирали, змішували з борошном і пекли з нього свої блюзнірчі облатки!

      – Убертине, – твердо сказав Вільям, – усе це багато століть тому говорили вірменські єпископи про секту павликіян. І богомилів.

      – То й що? Диявол тугодум, він знов і знов повертається до звичних способів обману і спокушання, повторяючи свої обряди щотися-чоліття, він завжди однаковий, і саме тому в ньому можна впізнати ворога! Повір мені, у Пасхальну ніч вони запалювали свічки і приводили у льох дівиць. Відтак гасили свічки й накидалися на них, навіть коли були зв’язані з ними кровними узами… А якщо з цього злягання народжувалась дитина, знов починався пекельний обряд – усі збиралися навколо посудини, повної вина, яку називали барильцем, і впивалися цим вином, тоді розрізали на шматки дитину, кров її наливали у чашу, кидали ще живих дітей у вогонь, а попіл, що лишався від них, змішували з цією кров’ю й пили!

      – Але ж це триста років тому описав Михаїл Пселл у творі про бісівські підступи! Хто тобі розповів усе це?

      – Вони, Бентівенґа та інші, під тортурою!

      – Одна-єдина річ хвилює живих створінь більше від