Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Читать онлайн.
Название Біль і гнів. Книга 1
Автор произведения Анатолій Дімаров
Жанр Историческая литература
Серия Великий роман (Фолио)
Издательство Историческая литература
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-9742-2



Скачать книгу

царство все ще лишалось на обрії.

      Тоді Твердохліб осідлав коня. Може б, так швидко й не зважився, коли б у тридцять третьому, саме коли дозрівали хліба, не застукав у полі одного з торбою й ножицями. Тоді їх розвелося достобіса, отих стригунів, і Володька воював із ними не на життя, а на смерть: одбирав торби й ножиці, штрафував, а попадалися вдруге – оддавав без жалю до суду.

      Цей, мабуть, був із битих: щоб ніхто не впізнав, навісив на морду ганчірку. Встиг настригти півторби колосків, і Володька уже був підкрався до нього, та зашелестів необережно пшеницею. Стригун, побачивши Володьку, стрибонув, наче заєць, закинув торбу за плечі і таким шаленим галопом ушкварив по полю, що якби Твердохліб мав рушницю, то не встиг би й прицілитись – щойно був поруч і вже аж он де!

      «Стій!» – закричав гнівно Володька.

      Стригун ушкварив ще дужче. Торба підскакувала у нього на плечах, била по шиї, і Володька, вкінець розлютившись, кинувся слідом.

      На той час Твердохліб бігав нівроку: зайця міг би спіймати. А тут іще й колгоспний хліб – майже півторби – спливав з-під носа. Однак і стригун попався із тих, що обганяв запросто зайців: як Твердохліб не натискав, а відстань між ними не зменшувалась.

      Отоді й сів Твердохліб на коня.

      Сідлали йому жеребця, бо іншим коням і так вистачало роботи, а цей тільки даром ясла гриз та іржав од сили дурної.

      Спершу жеребець не хотів скорятись Володьці – скидав на землю. Одного разу як хряснув, то Володька й очі під лоба пустив. Дехто подумав, що він хоч після цього од клятої тварини одступиться, але не такий був Володька, щоб так одразу здатися: полежав-полежав та й знову сів на жеребця.

      У тридцять восьмому пересів Твердохліб уже на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай об’їзник чи бригадир – тим і Бог велів гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже і в районі почали кепкувати із нього, здебільшого ті, що приїжджали на бричках та на дрожках. Тож Твердохліб і вирішив утерти всім носа: замовив під парокінний виїзд фаетон. На високих ресорах, з м’яким сидінням, з металевими підніжками. А на колесах – шини. Та не залізні – гумові, їде – наче в колисці погойдується.

      Чи то од їзди на бричці, чи од того, що настало спокійніше життя, а може, підійшли уже й роки, тільки за останній час Твердохліб розповнів, роздався в плечах і у поясі, а худе колись обличчя пішло обручем. І перші жирові складочки появилися на шиї, лягли на твердий, наче панцир, комір незмінної «сталінки».

      Боячись, що голова так і поїде, комірник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохліба:

      – Так я потім зайду, Володимире Васильовичу?

      Але марно він чекав хоч слова у відповідь. Дивлячись мимо комірника, Твердохліб сів у бричку, наказав:

      – У поле!

      У поле вело дві дороги: одна спускалася донизу, через село, друга повертала праворуч, до кладовища. Хоч другою й ближче, однак Твердохліб не любив нею їздити. Тож злопам’ятний Яким повернув саме на неї. Твердохліб помітив це лише тоді, коли вже було пізно завертати: кладовище – ось воно,