Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Читать онлайн.
Название Біль і гнів. Книга 1
Автор произведения Анатолій Дімаров
Жанр Историческая литература
Серия Великий роман (Фолио)
Издательство Историческая литература
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-9742-2



Скачать книгу

час його непохитність, давало йому право відмітати всі докори. Навіть тоді, коли до сільради зайшов його тесть, батько Марусин.

      Кладовище лишилося позаду: спливло хрестами, проминуло могилами. Десь там лежить його мати, давно треба навідатись, та все не збереться. Казала Маруся, що треба й могилу поправити – зробить і це…

      А бричка котиться й котиться, і перед Твердохлібовим зором розгортається звичний пейзаж. По ліву руку, утоплена в балці – витикається деревами та бовдурами Тарасівка: отак і буде підглядати за головою, куди б не поїхав; по праву ж – у безкінечному мареві розгорнулися лани. Ні деревця, ні хатини – рівнина й рівнина, яка ллється без кінця та без краю.

      Хіба що подекуди височіють прадавні могили. Була б Твердохлібова сила та воля, він зрівняв би їх та зорав, щоб не напускали бур’янів, а так туляться до них трактористи зі своїми вагончиками, та іноді виорюють біля них іржею поїдену зброю: мечі, списи й шаблюки. Шапками, кажуть, оті гори наносили. Скільки ж то народу збиралось докупи!

      Ось і зараз побачив іще здаля Твердохліб усі три трактори, що працювали у нього в колгоспі. Сповзлись під могилу докупи, наче жуки: не інакше, трактористи сіли обідати. Твердохліб міг би спокійно їхати далі: хто-хто, а трактористи його ще не підводили, та зайвий раз перевірити, нагадати, що й над ними є око, не завадить ніколи.

      – Завертай до трактористів!

      По дорозі кілька разів зіскакував з брички, встромляв у борозну патик. Прикидав, чи не мілко орють. Не мілко. Задоволено посопуючи, наздоганяв бричку (сердитий ще Яким хоча б тобі зупинився!), стрибав на підніжку. Оглядав свіжу та чорну, що не встигла й просохнуть, ріллю: добре хлопці орють! І вже зовсім повеселілий під’їхав до трактористів:

      – Хліб та сіль!

      – Спасибі!.. Сідайте з нами!

      Трактористи сиділи довкола мисок у своїх засмальцьованих робах. Та й руки, й обличчя – в мастилі, по чубах тільки й можна було догадатись, хто із них смаглявий, а хто білявий. І причіплювачі, що примостилися поруч, теж не чистіші. Виділяючи їх трактористам у підмогу, Твердохліб наказав: придивляйтеся, хлопці, до машин, пошлю взимку на курси – будете на сталевих кониках їздити… От вони й стараються: з ранку до вечора трактористам життя не дають. Як тільки зупиняться хоч на хвилинку, так одразу й до трактора: «Дядьку, а це для чого? А це навіщо ось крутиться?» – «Крутиться, щоб ти туди дурного пальця не пхав! – сердито тракторист. – Одмотає руку по лікоть – будеш знати, як питати». Але то не біда, що розсердиться – нам до того не звикати. І знову з запитаннями. Трактористи вже й Твердохлібові скаржились, що не міг прислати серйозніших, але той лише посміювався: «А ви що: схуднете, як мої хлопці чогось научаться?» Про себе ж думав: «Будуть свої трактористи, з ними легше й кашу варити. Свій – не чужий, що задер хвоста та й побіг. Тут і хата, і жінка, і діти – далеко не забіжиш. А то тим чортам сто разів поклонися, годи, як панам, а воно іще як не по його, то й кирпу набік…»

      Ось і зараз: при появі голови причіплювачі поштиво схопилися на