Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Читать онлайн.
Название Біль і гнів. Книга 1
Автор произведения Анатолій Дімаров
Жанр Историческая литература
Серия Великий роман (Фолио)
Издательство Историческая литература
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-9742-2



Скачать книгу

ні вкуєш, а ні вмелеш!..»

      – В третю завернемо? – запитав тим часом Яким. – Зупинив коней на роздоріжжі: праворуч – у третю бригаду, прямо – в село.

      – Прямо паняй! – Твердохліб невдоволено: бракувало йому ще третьої! Хоч знав напевно, що нічого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при одній думці, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.

      Приходько став бригадиром три роки тому, після того, як перебрали усіх придатних до керівництва людей. Кого не поставлять – за місяць, за другий прибігав у контору, кидав на підлогу батіг:

      «Знімайте з третьої, бо або я когось порішу, або мене розтерзають на шмаття!»

      На нього не дуже й сердились: всі ж бо знали, що то за штучка – третя бригада. До неї входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодітні жінки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тільки яка туди заміж не піде, так і починає сипати дітьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже після того ні Бога, ні чорта. Стукає, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться біля печі, у вікно і не гляне. І не витрима врешті бригадир: зіскоче з коня, та й, кленучи весь білий світ, заскочить до хати:

      – Чи тобі позакладало, що й не догавкаєшся? Кидай свої горшки та гайда на роботу!

      – Аякже, так я тобі й кинула! – од печі Одарка. І посічене лихим довголіттям обличчя її враз наливається злістю. – А дітей хто годуватиме? Mo’, ти за мене довариш?.. Так ставай до печі, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!

      І вже підступа з рогачем – от-от штрикне межи очі. Бригадир задком-задком та в сіни.

      – Одчепись, сатано! Ось визвемо на правління та всипемо як слід! – гукне уже з двору.

      Отоді й вискочить Одарка слідом. Розпалена, роз’юшена – так пеклом і дише:

      – Я вашому правлінню голови порозвалюю! Забирайся із двору, поки рогачем не охрестила!

      Бригадира не треба й припрошувати: зв’язався із сатаною – сам уже не радий. Скочить на вороного та вже й не знає: їхати далі чи завертати назад. В наступній-бо хаті теж чорт у спідниці: тільки й чекає, щоб хтось підвернувся під руку…

      Твердохлібові теж колись дісталося. Молодий іще був та гарячий. А тут жнива: день проґавиш – рік чухмаритись будеш. А з третьої бригади дві з половиною жінки у полі.

      – Де ваші люди? – до бригадира.

      – Та не йдуть, хоч убийся! Од печей не одірвеш…

      Од печей?.. Твердохліба аж затіпало: тут хліб осипається, а вони біля печей?..

      – Поїхали!

      Скочив на жеребця, погнав так, що бригадир одразу ж одстав. Влетів у двір крайній: так і є – топиться! Дим із бовдура мало не до самого неба.

      – Чому не в полі?

      – А їсти ви, може, наварите?

      – Я питаю, чого на роботу не вийшли?!

      Слово по слову – до крику дійшло. До отого: «Ідіть к лихій матері, чого ви присікались?!» Як почув оте Твердохліб, ухопив відро та плюх із нього у піч: на чавунки та горшки. Так парою й бухнуло!

      – Щоб зараз же мені у полі були!

      Два тижні потому слід од нігтів